Кришталевий край
Шрифт:
Секретар зігнав з обличчя глузливу посмішку, що мимоволі визирнула з-під його маски поштивості. Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.
— Так, так, — міркував далі Шварцберг. — Що ж його робити?
— Може, закликати до нас доктора Грубера? — нерішуче подав свою думку секретар.
— Запізно, — відрізав Шварцберг. — Я знаю таких учених, як Грубер. Раз він підписав контракт — край. Не знаючи життя, він наївно гадає, що закон — залізна штука…
— Можна було б його переконати, що це не залізна, а гумова штука, — наважився пожартувати секретар.
— Поки ми переконаємо цього мрійника, Зіммель з аптекарем, з Сіменсом, встигнуть виконати контракт. Можуть статися ще й гірші
Це «розумієте» було сказано так владно, що секретар зіщулився. О, він чудово все розумів! Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.
ЗАЛІЗНА РУКА
Старий Зіммелів завод схожий був на розворушений мурашник. Користуючись з погожого дня, робітники, за Груберовою порадою, повиносили горшки й форми надвір, щоб видувати скло на свіжому повітрі, бо в заводі було й тісно, і темно, і непривітно без звичного вогню в печах. У ясному промінні сонця діамантами горіло скло, яке набирали з горшків, і здавалося, що це не робота, а якась цікава гра дорослих. Жінки робітників, почувши про чудесне скло, що не боїться вогню й міцне, як метал, прийшли подивитись на диво. За ними вчепилися діти. І було так, ніби на подвір'ї заводу урочисте свято.
Старий Зіммель, помолодівши років на десять, метушився, підганяючи робітників і стежачи, щоб акуратно складали готовий посуд. Учора, як підписали контракт, він дістав чималий аванс, уже заплатив свій борг робітникам і тепер, щасливий, підраховував у голові, за скільки днів він погасить усі свої борги і почне збирати прибутки. Тепер він вірив, що й справді може стати великим підприємцем, і вже поклав собі від того ж дня інакше поводитись із своїми робітниками, — не так просто й привітно, як він це робив, коли був дрібним підприємцем і часто доводилося просити робітників зачекати з заробітком, бо нема чим платити.
— Пане хазяїн! Ви б хоч могорича поставили, — по-приятельському звернувся до нього робітник, той самий; що дуже зацікавився Груберовим реактивом. — Та й нам не вадило б більше за роботу платити. Вам пощастило…
— Чому пощастило? — сухо відказав Зіммель. — Звичайне замовлення, та й годі…
— Не було б, пане хазяїн, цього звичайного замовлення, якби не це надзвичайне скло, що його винайшов пан доктор, — одрізав робітник. — Щастя вам з неба звалилося. От і поділіться хоч трохи з нами. А насамперед з паном доктором, що дає нам такі прибутки… Що ж це ви йому приділили тільки десяту частину?..
— Не суньте носа в мої хазяйські справи, — погордливо відповів Зіммель і пішов, щоб не розмовляти більше з цим нахабою, забуваючи, що не далі, як позавчора, він тиснув йому руку в подяку за згоду працювати на заводі без грошей, поки не буде перевірено винахід Грубера.
— Так, так. Ач, який! — підморгнув своєму товаришеві робітник. — А ми ще похвалялися, що в нас дуже добрий хазяїн.
— Усі собаки однакові, — була відповідь.
І обидва мовчки взялися до роботи, побачивши, що до них іде Грубер. Вчений проминув їх, вийшов з двору, видерся на горбок, сів на пень сосни відпочити, бо він дві ночі не спав. Від утоми в голові плуталося, і старий, напівзруйнований скляний завод, оточений сосновим лісом, та метушня склодувів коло горшків з блискучою, цупкою масою, що горіла на сонці, здавалися примарою з казки, а не дійсністю. Часом дрімота брала своє, і тоді все навколо оповивалось напівпрозорим
Спочатку це був сон без примар. Стояла темна ніч без зірок, без місяця, волохата чорна ніч, оксамитово м'яка, чарівна.
Грубер не сказав би, скільки тривала ця ніч. Аж ось почало розвиднятися. Такий дивний прозорий світанок. Дивовижний світанок, бо небо яснішало не тільки зі сходу, а разом з усіх сторін, ніби не одне, а сотні сонць мали зійти навкруги по всьому обрію.
О, Грубер знав, чому це так! Це відсвічують звідусіль кришталеві міста і села, що вже вкрили країну замість колишніх темних і непривітних людських осель. На місці старого Зіммелевого заводу підноситься величезна кришталева будівля. Це центральна лабораторія скла, де він, Грубер, вдосконалює новітні способи виробництва скла. В лабораторії працює сила народу. А сама лабораторія розташувалася в десятках поверхів велетня — кришталевого будинку, на шпилі якого Груберів кабінет. На скляному бюрку перед ним хімічні формули, діаграми та якісь плани. Він має дати свої висновки на проект велетенської будови з кришталю. Але він одсунув від себе роботу, милуючись, як у долині від першого променя сонця діамантами спалахують села і далі морем вогню загорілося над озером місто, ніби там, на зелений берег, упало ще одне сонце.
І раптом Грубер чує Зіммелів голос…
— Пане доктор! Докторе! Де ви?
Грубер дивиться вниз і бачить, як старий біжить до кришталевого будинку і все кричить:
— Де ж ви, пане доктор?
В голосі старого бринить тривога і розпач. Що з ним? Хіба ж він не знає, де Грубер? Крізь прозорі мури та підлогу вченому видно, як старий маленькою комашкою забіг до вестибюля, кинувся до ліфта і вже, певне, ліфт мчить його вгору, бо комашка Зіммель росте, росте, росте без кінця. Ось він уже такий, як людина, ось уже більший, більший… І вже ціла гора, а не Зіммель, суне на остовпілого Грубера; із черева гори, як із кратера, гуде підземний, усе ж Зіммелів голос:
— Пане доктор! Ви заснули? А тут таке нещастя… «Що таке? Землетрус? — хоче спитати Грубер і вже чує могутні підземні поштовхи. — Треба рятуватися», думає Грубер і розплющує очі.
Перед ним Зіммель з двома поліцаями. В Зіммеля бліде обличчя, на обличчі жах. Очі темні від жаху, і старі висохлі губи тремтять.
Грубер миттю звівся на рівні ноги.
— Що сталося? — запитав тривожно.
— Те, чого можна було сподіватися, — відказав зів'яло старий. — Мої векселі сьогодні зранку опротестовано, мій завод зараз опишуть, запечатають, а мене… Але ж я не розумію, не розумію нічого, — раптом жваво і запально перебив сам себе старий, звертаючись до поліцаїв, — кредитори — мої давні приятелі. Не може бути, щоб вони раптом, не попередивши мене, зняли протест на векселі. І потім — навіщо мене арештовувати? Що я, пройдисвіт? Хіба мене не знають? Хіба я втечу?
Старший з поліцаїв знизав плечима.
— Нічого, мій любий пане, не знаю, — витиснув він з себе крижані слова, — такий наказ. Я його вам уже зачитав.
Переборюючи туман в голові, що лишився від химерного сну, Грубер, нарешті, зрозумів, у чому справа. Чому Зіммель так стурбувався? Та це ж дурниці. За кілька днів, ну, за тиждень, завод дасть стільки прибутку, що можна буде сплатити всі борги. Звичайно, арешт — неприємна штука, але… І він сказав:
— Пане Зіммель, я ручуся, що не більше, як за тиждень, я викуплю всі ваші векселі…