Кришталевий край
Шрифт:
— Однак, бажаючи вам добра і піклуючись про вас як про одного з найкращих працівників науки, ми радимо вам негайно, зараз же поїхати в одну лікарню, — не для божевільних, не бійтеся, — в лікарню нервових хвороб. Ви перебудете там тиждень-два. Вам зроблять правильний діагноз і визначать докладно, чи справді вам загрожує божевілля. Може, у вас немає грошей на це лікування, так ви не турбуйтеся. Університет, цінуючи ваші наукові заслуги, заплатить за вас…
— Я дуже вдячний вам, пане ректор, за турботу про моє здоров'я, — відказав Грубер без натяку на іронію. — Я пристаю на думку, що мені треба трохи
Ректор ураз зрозумів наївні хитрощі вченого.
— О, не турбуйтеся про ваші домашні справи, — сказав він, підморгнувши психіатрам: мовляв, відомо, що божевільні люблять хитрувати, та їхні хитрощі враз бачить розумна людина. — Доручіть нам їх, ми все влаштуємо, а ви сідайте зараз же в карету і їдьте до лікарні.
І ректор подзвонив.
Знову з'явилися служники лікарні. Грубера піднімала з місця хвиля гніву й протесту, але тепер він, розуміючи свою цілковиту безпорадність, стримував себе. Він розумів, що тільки спокій, лагідність і розсудливість можуть врятувати його. Кінець кінцем, якщо в лікарні лікарі й будуть упереджені, а в цьому нема сумніву, коли з ректором у згоді такий відомий психіатр, то тільки надзвичайна витриманість доведе їм помилку.
— Ще раз вдячний вам за таку турботу про мене, — сказав він ректорові. — Я згоджуюся їхати до лікарні зараз. Щождо моїх домашніх справ, то прошу повідомити про мій… «арешт», — хотів сказати Грубер, та вчасно схаменувся —…про мій раптовий від'їзд до лікарні, — витиснув він з себе, — прошу повідомити мою наречену Маргариту Клейнмюнцлі, що мешкає в одному зі мною будинку. Вона владнає мої справи.
— Буде зроблено. Я запишу прізвище вашої нареченої, — озвався ректор, роблячи в книжці якийсь знак, що нічого спільного з ім'ям Гретхен не мав. — До побачення, пане докторе. Бажаємо вам якнайшвидше одужати.
Ректорів голос забринів так зловісно, що Груберові раптом захотілося виплигнути у вікно або закричати щосили, кличучи на допомогу. Однак, пам'ятаючи свій зарок додержувати спокою, він лагідно вклонився ректорові та психіатрам і пішов з кабінету в супроводі служників.
У коридорі його ще раз потягло кинутися й тікати від своїх сторожів. Він глянув на них скоса. Обидва йшли легкою, пружною ходою. Видно, що були дужі й спритні — добрі фахівці своєї справи. Все одно не втекти від них — доженуть. Тільки погіршає становище.
В ректоровім кабінеті три «мужі науки» тимчасом весело розмовляли, обмінюючись враженнями від своєї жертви. Всі троє були прихильниками тої теорії, що винахідники, поети, музики, художники, великі вчені — люди так званої творчої праці — божевільні і в божевільні їм належить бути. Однак поки людство росло й розвивалося, технічні винаходи, наука, мистецтво були йому потрібні. Тому всіх цих божевільних не садовили в божевільню, не лікували, користуючись з наслідків ненормального збудження їхнього мозку. Тепер, коли людство вже вийшло з дитячого та юнацького віку і досягло мужності, дальше зростання і розвиток для нього неможливі, як для всякого дозрілого організму. І тому всі ці винаходи, мистецькі твори й наукові відкриття не корисні, а дуже шкідливі, бо
Троє «мужів науки» були раді, що сьогодні їм пощастило позбутися одного небезпечного ворога людського добробуту. Свою перемогу над ним вони пішли відсвяткувати добрим бенкетом у ресторані, де промисловцеві Шварцбергу був відкритий рахунок із зазначенням, хто має право ним користуватися. На сьогодні таке право мали ректор та його друзі-психіатри, бо Шварцберга вже було сповіщено, що його волю виконано.
ЩУПАЛЬЦЯ СПРУТА
Закрита карета, в яку сів Грубер із своїми супутниками, за півгодини швидкої їзди спинилася на тихій вулиці край міста коло високого муру. Із-за муру витикалися дерева саду, а за ними видно було великий будинок. Грубер одразу впізнав його. Це був міський дім божевільних. Ученому стало моторошно. Але він мужньо подолав свій страх.
«Спокій і розсудливість», повторював він собі, йдучи з своїм почтом через сад до будинку, що похмуро дивився своїми гратчастими вікнами. Кінець кінцем, справа лише кількох днів, поки лікарська експертиза встановить, що він цілком нормальна людина.
В конторі лікарні, очевидно, вже були попереджені про Грубера, бо, навіть не викликаючи чергового лікаря, його зараз же повели напівтемним коридором, що мав з обох боків невеличкі важкі двері. Одні з них одчинили. Перед Грубером була справжня тюремна камера. Невеличке гратчасте віконце під стелею, так високо, що до нього ніяк не дотягтися, матрац на підлозі і все. Ніяких меблів. Од тюремної камери кімната відрізнялася тільки тим, що мала круглі кутки й уся була пофарбована жовтою олійною фарбою. Груберові наказали переодягтися в жовту куртку, такі самі штани й м'які пантофлі. Він скорився. Його одяг забрали, а двері замкнули на ключ.
Кілька хвилин після того, як брязнув ключ, Грубер стояв непорушно, збираючись з думками. Мертва тиша замкнулася навколо нього залізним колом. На мурі камери догоряв багряний промінь заходу сонця. Від темної підлоги підіймалися сутінки. Аж ось здаля, ніби з-під землі, почувся дикий нелюдський зойк. І знову настала тиша. Тоді десь ближче, але знову ніби під землею, розітнулося справжнє вовче виття. На нього відгукнувся пронизливий, але теж приглушений, вереск. За мить тиша обернулась у хаос диких звуків.
У Грубера захололо всередині. Все ясно. Його замкнули у відділі буйно хворих. Грубер колись читав чи чув, що буйно хворі якраз менш хворі, ніж тихі. Природно, що на іспит його посадовили саме сюди. Однак чи ж довго можна витримати такий страшний концерт?
Учений затулив вуха, ліг на ліжко й накрив голову подушкою. Нічого не допомагало. Страшні звуки продиралися крізь усі перепони. Зціпивши зуби, Грубер мужньо терпів цю муку. Він згадав, що саме ввечері хворі найбільше збуджені. Є, значить надія, що цей концерт не вічний. Треба терпіти…