Крок вікінга
Шрифт:
— Та певно…
У Миколи раптом закалатало серце:
— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є.
— Отак? — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно відсвічував вогонь. — Може, й покажеш, де там є оте «щось»?
— Може, і покажу.
— А! Ти ж у нас геній інтуїції… Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж І впоперек? Вигадав!
Начальник замирив їх:
— Ось що, хлопці. Чому б і справді вам не навідатись до того квадрата, щоб не лишалось сумнівів? Удвох. Доки ми приводимо до ладу своє хазяйство.
Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися
…Миколу переймало дивне почуття. Воно не зникало ні від тверезого аналізу, ні від втоми, ні від порожніх балачок, ні від усвідомлення відстані. Здавалося, навіть коли б їхня партія повністю згорнула свою роботу і, повернувши до господарства взятих на тимчасове користування коней, подалася до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні до цих гір, висотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися дуже небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… — гаряче! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?
— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Як там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.
— Може, й задоволений, — повільно мовив Микола. І несподівано для себе додав: — Слухай, ти справді відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпичак. Зазирну й хутенько повернусь.
— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.
Микола зрадів, що він так легко позбувся товариша. Те, що ціла геологічна партія шукала стільки днів, аж дихало на нього жаром, й хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпичак був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля.
Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось схоже на колону античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку, та чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що зненацька з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.
Видовище й зараз було фантасмагоричним; тримаючись за шпичак, Микола нахилився, намагаючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася з кущів багна, які буйно росли на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.
Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе її свіжість.
От і знайшов. Хребет мав залізне серце, і, припавши вухом до землі, можна було вловити його биття. От І знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?
«Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди дістануться всім і насамперед начальнику експедиції, — раптом майнула думка. —
«Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали».
Але чужий, надто тверезий голос не вгавав:
«Досі ти був рядовим геологом, котрого із столичного вузу послали в глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу до життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок… Та ось він трапився, і що буде, коли не скористатися ним сповна? На другий такий випадок годі сподіватися, й ти загубишся серед сірячків, проживеш своє життя мляво та непомітно й будеш у тому винний сам, бо ж не зумів до везіння докласти розуму й життєвої тактики».
«Що ж робити?»
«Та дуже просто! Нехай начальник напише свою доповідну, а ти свою напишеш… трохи згодом».
«Це майже підло!»
«Ну, ну… Той, хто прагне успіху, такими категоріями не мислить. Просто — розважливо.»
— Миколо! Де ти там? Миколо-о!
Луна, відбившись од скель, заметалась поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізнрї руди, погнав Миколу вгору по схилу вузеньким коридором поміж кущами багна.
— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірсь кий козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що, вертаємося?
— Та іншої ради, мабуть, немає. Вертаємося! — полегшено зітхнув Микола.
Належало б нанести цей маршрут на карту, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримався: а що як ця карта потрапить комусь на очі? Та й навіщо, власне? Прив’язана до його нервів, незрима ниточка висотувалась із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни, що мала провести крізь лабіринт звіриних стежок та випалених сонцем скель.
Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола не помітив, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбаби: міг іти і день, і два, не спиняючись, увесь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.
— А цього ламу темним не назвеш, — уже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі найновітніші наукові видання.
— Таж має доволі часу, чому б і не зайнятися етнографічною роботою? — відповів Іван Кирилович.
— Як ви гадаєте, він справді вірить у ті дари сузір’я Оріона? — спитав Ігор.
— Навряд…
Микола спинився, притамувавши радісне відчуття польоту. «Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!»
Він уже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання* та не підсилювати у якийсь поки що незбагненний спокч сіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він чудові властивості, які зараз відчуває в собі, до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожий на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що нестримно й тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні відблиски, йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли схоче, то й напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким запрагне стати, й скрізь досягне висот.