Кров і пісок
Шрифт:
Любителі зустрічали Гальярдо оплесками, а він вітав їх, скинувши берет. Загорнувшись у свій розкішний плащ, величний і нерухомий, як божество, славетний матадор плив над морем кордовських капелюхів та мадридських кашкетів, з-під яких гриміли крики захвату.
Потім Гальярдо сів у екіпаж до своєї квадрильї, і вони рушили вниз по вулиці Алькала. Дорогою матадора гучно вітав величезний натовп людей, що не були на кориді, але вже начулися про його подвиги. На зрошеному потом обличчі тореро, ще блідому від пережитого збудження, сяяла гордовита і самовпевнена посмішка.
Насйональ, Що не забув, як бик підчепив маестро рогом і пожбурив його на арену, спитав, чи той не поранений і чи не покликати доктора
— Пусте, трохи полоскотав рогом… Ще не народився той бик, який мене вб’є.
Але ось у голові сп’янілого від гордощів тореро промайнув спогад про недавній страх, і йому здалося, ніби Насйональ іронічно всміхається.
— Таке зі мною буває лиш перед виходом на арену, — сказав Гальярдо. — Трохи наморочиться в голові, яку жінки. Але як ото ти кажеш, Себастьяне… Як же пак ти кажеш?.. А, згадав: «бог, тобто природа»… Так от, «богові, тобто природі» нема чого втручатися у справи тореро. Тут кожен викручується як уміє, і не поможуть йому ні земля, ні небо, а тільки власна спритність і відвага… Ти здібний чоловік, Себастьяне. Якби ти зміг учитися, то пішов би далеко…
Радість від пережитого тріумфу зробила Гальярдо поблажливим, і він тепер дивився на бандерильєро, як на вченого, забувши, що досі завжди глузував з його плутаних розумувань.
У вестибюлі готелю вже юрмилося безліч шанувальників, які прагнули обняти тореро. Тут розповідали справжні чудеса про його подвиги — на короткому шляху від арени до готелю людський Поголос перебільшив і змінив їх дог невпізнання.
Нагорі, в кімнаті, Гальярдо, було повно друзів. Усі ці сеньйори казали йому «ти» і, наслідуючи говірку андалузьких пастухів та селян, вигукували, поплескуючи його по плечах:
— Ох і гарний же ти був сьогодні… Ох і гарний!
Гальярдо не став довго слухати цих захоплених вихвалянь, гукнув Гарабато і вийшов з ним у коридор.
— Сходи дай моїм телеграму. Ти знаєш яку. «Усе, як завжди».
Гарабато став відмовлятись. Він же має роздягнути маестро. Нехай телеграму пошле хтось із обслуги.
— Ні, краще ти. Я почекаю… І дай ще одну телеграму. Ти знаєш кому… Отій сеньйорі, доньї Соль… Слова ті самі: «Усе, як завжди».
II
Коли в сеньйори Ангустіас помер чоловік, відомий швець Хуан Гальярдо, який працював у підворітті одного з будинків Ярмаркового передмістя Севільї, вона невтішно поплакала, як личить у таких випадках, але водночас відчула у глибині душі радість, що її відчуває людина, коли після тривалої й нелегкої подорожі може нарешті скинути з пліч тяжку ношу.
— Мій ріднесенький, мій сердешний! Царство йому небесне! Такий був добрий!.. Такий працьовитий!
За двадцять років спільного життя чоловік не завдав їй багато прикрощів — лише ті, що їх терпіли всі жінки їхнього передмістя. З трьох песет, які іноді йому щастило заробити за день, одну він віддавав сеньйорі Ангустіас на господарство та утримання родини, а дві залишав собі — на розваги та витрати честі. Не міг же він залишатися в боргу перед друзями, коли ті чемно запрошували його на чарку горілки або склянку вина, адже андалузьке вино — це справді райський трунок і коштує дорого. Мусив він також ходити на бій биків, бо як не пити й не ходити на кориду, то нащо тоді на світі жити?
Отож сеньйорі Ангустіас, щоб прогодувати себе, чоловіка та двох дітей, Енкарнасйон і Хуанільйо, доводилося добре сушити голову і крутитися як муха в окропі. Вона працювала поденно, прислуговуючи в найзаможніших родинах передмістя, шила для сусідок, перепродувала за дорученням знайомої тандитниці коштовності й одяг і набивала цигарки, згадавши своє давнє ремесло, яке робила, коли була молода і сеньйор Хуан, її ніжний і ласкавий наречений, зустрічав її біля воріт тютюнової фабрики.
Вона
Інших вад у бідолахи не було. Ні жінок, ні карт — ані-ні! Хоча заробіток він розподіляв явно несправедливо і прагнув добре вдягатися, тим часом як дружина та діти ходили в лахмітті, але цей свій егоїзм швець загладжував великодушними вчинками. Сеньйора Ангустіас із гордістю згадувала, як на великі свята Хуан просив її нарядитися у свою весільну мантилью з манільського мережива, надівав на голову білий кордовський капелюх, брав ціпок із срібною головкою і, пустивши дітей наперед, вони прогулювалися по бульвару Делісіас, наче родина якихось заможних торговців із вулиці Змій. У дні дешевих корид чоловік завжди піддобрювався до неї і, перш ніж рушити до цирку, пригощав її мансанільєю на вулиці Кампана або кавою на Новій площі.
Ці радісні хвилини залишилися в пам’яті бідолашної жінки як невиразний і щасливий спогад.
Сеньйор Хуан захворів на сухоти, і цілих два роки дружина доглядала його. Тепер їй доводилося працювати по наймах ще більше, щоб заробити песету, яку раніше вона отримувала від чоловіка. Зрештою той помер у лікарні, змирившись з долею, переконаний, що життя без мансанільї та бою биків нічого не варте. Перед тим як навіки склепити очі, він обдарував дружину ніжним і вдячним поглядом, наче хотів востаннє сказати: «Оле! Ти найперша красуня світу!..»
Коли сеньйора Ангустіас залишилася сама, становище її не погіршилось; навіть навпаки, тепер вона зітхнула з полегкістю, адже останні два роки з чоловіком їй було більше клопоту, ніж із дітьми. Жінка завзята й рішуча, вона відразу ж обрала для дочки та сина життєвий шлях. Енкарнасйон, якій виповнилось сімнадцять років, пішла працювати на сигаретну фабрику; подруги материної молодості, що вже стали майстринями, допомогли їй туди влаштуватись. Хуанільйо, згідно з волею сеньйори Ангустіас, мав навчитись шевського ремесла, адже малим він цілими днями просиджував у підворітті Ярмаркового передмістя, дивлячись, як працює батько. У дванадцять років мати забрала його зі школи, де він навчився сяк-так читати, й віддала в науку до одного з найкращих шевців Севільї.
Отоді й почалися страждання бідолашної жінки.
Не хлопець, а чисте горе! І подумати тільки — син таких порядних батьків!.. Мало не щоранку, замість іти в майстерню шевця, він приєднувався до ватаги шибеників, які збирались на бульварі Геркулеса * і звідти вирушали на різницю. На превелику втіху пастухів і різників зухвалі хлопчаки дражнили волів червоною ганчіркою, не раз дістаючи удар рогом або попадаючи під ратиці. Сеньйора Апгустіас, яка часто до пізньої ночі сиділа з голкою, щоб син мав змогу з’явитися до вчителя-шевця в пристойному вигляді, не раз, відчинивши двері, бачила його на порозі у подертих штанях, вимазаній багнюкою курточці, з гулями та подряпинами на обличчі. До хати хлопець війти боявся, але й не тікав — був дуже голодний.