Кров і пісок
Шрифт:
Якось сеньйора Ангустіас цілий тиждень не мала жодної звістки про сина. Нарешті дійшли до неї чутки, ніби його поранено на капеї в селі Тосіна. Святий боже! Де воно те село? Як до нього дістатися?.. Гадаючи, що син неживий, мати поплакала і хотіла все ж таки їхати до нього. Та коли вже зовсім зібралася в дорогу, на порозі хати з’явився її Хуанільйо. Блідий і кволий, він як справжній чоловік недбало розповів про свою пригоду.
Нічого страшного, ріг зачепив і трохи роздер сідницю. З безсоромністю переможця хлопець показував рану всім сусідам і давав переконатися, що в неї можна застромити цілого пальця — така вона глибока. Він пишався гострим запахом йодоформу,
Після того випадку Хуан уже ні разу не заглянув у майстерню вчителя-шевця. Тепер він добре знає, що таке корида: рана тільки додала йому сміливості. Він буде тореро — тільки тореро! Сеньйора Ангустіас облишила всякі спроби напоумити хлопця — однаково все намарне. Вона змирилася з думкою, що сина в неї нема. Коли вночі Хуан з’являвся додому і мати та сестра якраз вечеряли, вони мовчки ставили перед ним миску, намагаючись убити його своєю зневагою. Та це анітрохи не впливало на апетит хлопця. Коли ж Хуан приходив зовсім пізно, в домі не лишалося для нього ні крихти, і він знову йшов на вулицю, так і не повечерявши.
Ночами Хуанільйо блукав по бульвару Геркулеса в товаристві хлопчаків з лукавими очима, схожих на неповнолітніх злочинців або майбутніх тореро. Сусідки не раз бачили, як він розмовляв на вулиці з юнаками, яким жінки сміються просто в обличчя, або з поважними кабальєро, яким поговір дає жіночі імена. Подеколи він продавав газети, а на великодні свята розносив на таці льодяники дамам, які сиділи на площі святого Франсіска. У будні крутився біля готелів і чатував на якогось «англійця», — бо для нього кожен турист був англійцем, — сподіваючись, що той візьме його за гіда.
— Я тореро, мілорде! — кричав він, побачивши екзотичну постать, певний, що ця професія в для чужоземця найкращою рекомендацією.
На підтвердження своїх слів хлопець скидав кашкетик і відкидав назад колету, кіску завдовжки в п’ядь на маківці голови.
Найближчим другом Хуана був Чіріпа, його ровесник, низенький лукавий хлопчина, круглий сирота, що бродяжив по вулицях Севільї, відколи себе пам’ятав. Завдяки своєму досвідові він мав на Хуанільйо великий вплив. Усю щоку йому перетинав шрам від рога, і ця позначка здавалася Сапатерінові куди почеснішою, аніж власна, схована від людського ока рана.
Коли якась туристка, жадібна до «місцевої екзотики», заводила біля дверей готелю розмову з малими тореро, милуючись їхніми колетами та слухаючи розповіді про рани, що їх, вони дістали в боях із биками, а потім діставала гаманець, Чіріпа намагався її розчулити:
— Йому не давайте, бо в нього є мати, а я сам на світі, як палець. Той, хто має матір, не розуміє, яке то щастя!
І Сапатерін, на мить відчувши докори сумління, дозволяв товаришеві заволодіти всіма грішми.
— Це правда… це правда, — сумно бурмотів він.
А втім, такі спалахи синівської ніжності не заважали Хуанільйо жити й далі життям безпритульника. В домі сеньйори Ангустіас він з’являвся лише вряди-годи і раз у раз вирушав із Севільї в далекі подорожі.
Чіріпа був справжній
Чіріпа чимало тинявся світом і розповідав товаришеві про всякі дивовижі, що їх бачив у далеких провінціях. Він був великий майстер подорожувати «зайцем», умів непомітно пролазити у вагон поїзда. Мов зачарований, слухав Сапатерін його розповіді про Мадрид, місто їхньої мрії. Столичний цирк уявлявся Хуанові величезним храмом, справжнім святилищем тавромахії.
Щоб посміятися з хлопців, якийсь молодий сеньйор сказав їм біля дверей кав’ярні на вулиці Змій, ніби в Більбао вони зможуть заробити купу грошей, бо там тореро куди менше, ніж у Севільї. І Сапатерін та Чіріпа вирушили в далеку подорож, без копійки в кишені і без іншого спорядження, крім подертих, зношених плащів; щоправда, ті плащі були справжні і колись належали відомим тореро — хлопці придбали їх за кілька реалів у крамниці якогось тандитника…
Вони нишком прослизали у вагон і ховалися під сидіннями, але голод та інші потреби зрештою таки виганяли їх звідти; пасажири ставилися до юних мандрівників співчутливо, сміючись із їхнього химерного вигляду, їхніх колет та плащів, І підгодовували хлопців рештками своїх припасів. Коли на зупинках за ними ганялися залізничники, Хуан та Чіріпа перебігали з вагона у вагон або лізли на дах і, сховавшися там, перечікували, поки поїзд рушить далі. Не раз їх ловили і, надававши ляпасів та носаків, стягували за вухо на перон якоїсь глухої станції, а тим часом поїзд віддалявся, мов утрачена мрія.
Влаштувавшися просто неба, хлопці чекали іншого поїзда, а коли помічали, що за ними стежать, рушали пішки безлюдними полями до дальшої станції, вірячи, що там їм пощастить більше… Після кількох днів такої подорожі, сповненої всяких пригод, зробивши не одну вимушену зупинку і накуштувавшись стусанів, хлопці добралися до Мадрида. На вулиці Севільї та площі Пуерта дель Соль вони досхочу надивилися на тореро, що залишилися без контрактів і не знали, куди згаяти час; юні мандрівники спробували навіть випросити у цих легендарних героїв грошей на дальшу дорогу, — та марно. Один прибиральник мадридського цирку, родом із Севільї, пожалів хлопців і пустив їх переночувати до стайні. Крім того, він подарував їм велику радість, давши змогу подивитися кориду з молодими бичками на арені славетного цирку, що, проте, здався їм меншим від севільського.
Налякані власною зухвалістю і бачачи, що до мети їхньої подорожі все ще дуже далеко, хлопці вирушили назад до Севільї в той самий спосіб, яким прибули. Але відтоді вони приохотились подорожувати у поїздах «зайцями». Як тільки до них доходила чутка, що в тому чи іншому глухому андалузькому містечку з нагоди місцевого свята влаштовують капею, вони відразу рушали в путь. Їм траплялося добиратись аж до Ламанчі й Естремадури; а коли не щастило й доводилось іти пішки, вони просились на ночівлю до селян, людей довірливих і веселих, які дивувалися з юності та відваги мандрівників і вірили всім їхнім хвалькуватим розповідям, приймаючи хлопчаків за справжніх тореро.