Кровна мста
Шрифт:
У світлиці разом із князем сиділи його бояри Роман та Мирослав, а ще купець новгородський Вадим. Мирослав розповідав, що бачив і чув у Києві, князь слухав.
– Ярослав рече, абись ішов княжити до города Мурома, – підсумував свою довгу розповідь боярин Мирослав.
«Бери собі, небоже, що мені не гоже», – подумав собі Мстислав. Та на більшу щедрість князь тмутараканський чомусь і не розраховував.
– Із печенігами ратитися не думає? – запитав Мстислав.
– Рече, що має мир зі степовиками.
– Уже
– Реклисьмо. Та він на своєму заперся: рано ще. Каже: під стінами города степовиків можна бити, коло лісу, на болоті, за рікою повноводою… Тілько не в чистому полі.
Мстислав мовчав. Бояри мовчали також, не знаючи, що казати. Цим скористався купець Вадим.
– Іди до Мурома княжити, добре тобі буде. Земля та многа, на звіра багата. Я тобі, княже, смушки продавати буду в Царгороді, аби мене тільки не займав ніхто. У багатстві, розкоші жити будеш.
– А ратитися з ким? – із сумом запитав князь.
Видно, купець не чекав такого запитання: розгублено поглядав то на Романа, то на Мирослава. Нарешті відповів:
– Племен і язиків там много. Завше знайдеться якась весь, аби розорити.
Мстислав посміхнувся.
– Весі палити – не по мені.
Бояри мовчали, купець же, розігрітий медом, продовжував теревенити:
– Ти, княже, єси великий воїн. А войовнича русь зародилася у наших землях, північних, тож і тобі там місце. Коли в русича народжується син, то отець у колиску дає йому меча, і отрок із того часу вже стає воєм. Тим мечем він бере собі те, у чому потребу має. Коли ж ми разом із варягами прийшли до Києва, то і поляни стали руссю називатися. Ми навчили вас воювати, показали шлях у греки.
Мстислав слухав цю мову неуважно – кожен рід мав звичку хвалити свою славу, доблесть, кожен запевняв, що його коріння – найдревніше. Князь ніколи не зважав на це – думав свою думу. Зате пожвавішав Мирослав.
– Коли ми плавали по морях, то ви тілько разом із жабами на болоті квакали! І русь споконвіку на Дніпрі жила, на Прип’яті та на Десні. А ще понад Россю, від того й ріка так зоветься. Київ – то є серце Русі, мати всіх городів руських.
Боярин завше був скорим до бесід, любив сперечатися, особливо з гостями з півночі та варягами, які останнім часом усе більше задирають носа. Князівський мед тільки додавав йому охоти. Зараз він поглянув на Романа, штовхнув його ліктем.
– А ти що повіси нам, за ким правда?
Роман був аланом, батьком Луки. Це був поважний муж, говорив завше стримано, сперечатися не любив. Та раз його запитали – він відповів:
– Ми, алани, є роду сколотського, греки ж на нас рекли «скіфи». То ми навчили вас ратитися і торгувати з греками іще п’ятнадцять століть тому. Русами ви називали князів, яких вибирало віче і які правили вами. Тому й речуть: «Земля руська», себто княжа
Мирослав тут же заперечив:
– Русь народилася на Дніпрі, а вже звідти по всіх землях розійшлася. Наших мечів і греки скуштували, і римляни, і степовики, і готи. У нас споконвіку віче є вищим від князя. Через отой закон старий не було на Русі ніколи ладу, кожен рід своєму богу молився і свого князя слухав. Не було єдності. Тому й приходили до нас готи, обри, хозари та обкладали нас даниною. Отоді знову віче кликало собі князя сильного, аби об’єднав усі роди і побив ворогів!
– Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.
Він махнув рукою, і всі затихли.
Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:
– Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.
Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.
– І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.
– Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.
Вуй втомлено сів.
– Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?
– Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.
Воєвода знову зітхнув.
– То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.
– Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.
Воєвода живо похитав головою.
– Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.
Мстислав налив старому меду, той випив. Князь поглянув на мужа, що прийшов разом із Вуєм, а тепер лишився стояти коло стіни.
– Хто то є?
– У дружину проситься, – недбало сказав воєвода.
Князь поглянув на плечистого, засмаглого воя.
– Як зовешся?
– Бурий.
– «Бурий» – прізвисько. Я ж за ймено питаю. Чиїм будеш, якого роду єси?
Вой нахмурився, тоді сказав:
– Свого роду називати не хочу, але й брехати тобі, княже, не буду. Рекли мені, що береш до дружини всякого, аби лиш вой добрий. Тож єсмь Бурий – нехай так і буде.
Мстислав підвівся, підійшов до нього.
– Як же я можу тобі вірити? А може, тать єси чи послух? Звідки прийшов?
– Був єсмь гриднем Святополковим, потому товкся коло печенігів. З поганими не було життя, тож і пішов від них до города християнського. Нічого від тебе просити не буду, княже, тілько шмат хліба і дах над головою.