Кровна мста

Яріш Ярослав

Мирослав завше знав усе, що робиться в Тмутаракані, навіть про ті смушки рознюхав…

– Віддам.

– Говорив уже з Лукою? – наполягав Мирослав, ніби йому на тім залежало.

– Ще вчора, – нехотя відповідав купець.

– І що?

– Мовив: «Ліпше черствий кусок зі спокоєм, ніж дім, повний учти м’ясної, зі сваркою». Дивний чоловік, і батько його був таким. Стара в мене дружба з ним була.

– І багатьом іще виру повернути маєш? – цікавився далі Мирослав.

Ця поїздка минулого літа мала принести Вадимові такі прибутки, що досі не бачив жоден купець. Захланність тоді охопила

його душу – Бог покарав за це. Він набрав товарів у борг і рушив по Дніпру на південь. Мав намір плисти до Царгорода, де вже уклав угоду з греками. Одначе в нещасливу годину вийшов купець зі своїми лодіями зі стольного Києва. Руські купці попереджали його, що в цю пору року на морі лютують бурі. Просили, аби не виходив, а коли й вийде, то щоб болгарського берега тримався. Вадим завжди сміявся з них – ішов постійно назустріч небезпеці. Того разу, упевнений у своїх силах та удачі, вчинив так само. І тут налетіла та страшна буря…

– Усім, кому щось винен, пробачаю, – відповів купець на запитання боярина, який уже починав дратувати.

– Жартуєш. Ти не думай: і я, і князь Мстислав нашу з тобою дружбу пам’ятаємо. Ліпше мати сто другів вірних, ніж сто коней, хе-хе, – пробував розрадити боярин.

Купцю не було що відповісти на це.

Мирослав запитав:

– Скажи, Вадиме, ти вештаєшся по всіх землях, бачиш людей всяких, вістки різні тобі до вуха залітають. Розкажи, що речуть про князя київського Ярослава. Чи він купців не ображає, бояр київських, чи смерди не плачуть на нього?

Ці слова боярина ще раз підтвердили здогади купця: брати-князі щось не поділили між собою і скоро можуть схопити один одного руками за горлянку. Очевидно, Мирослав хоче, аби Вадим став його очима й вухами в Києві.

– Я також нашу дружбу пам’ятаю, боярине, і ціную її вище за срібло. Та в Києві давно єсмь не був – мав інші клопоти, сам знаєш. А Ярослав так же править, як і батько його, як брат. За скитницю свою більше дбає, однак в обиду не дає ні купця, ні смерда.

– А що дружина, бояри? Що речуть? Чи не шкодують за Святополком?

– Чого за ним шкодувати? Він же окаянний братовбивця!

– Ти добре знаєш?

– Що? – не второпав Вадим.

– Що саме він – братовбивця? – При цих словах очі Мирослава звузилися, стали гострими, колючими. Вадим трохи розгубився.

– А що? – Він ніяк не міг зрозуміти, чого боярин хоче від нього.

– Твердо знаєш? – повторив своє запитання боярин.

– Так люди речуть. Сам я не бачив, меча вбійнику не подавав, – відрубав Вадим.

Якусь мить запала незручна мовчанка. Раптом Вадим примружив хитро очі, поглянув на Мирослава.

– Якось був я в Корсуні та чув дивну розповідь про загибель братів Володимировичів.

– Яку розповідь? – живо перепитав Мирослав.

– Ромей один розказував, а йому ту байку варяги київські оповіли, ніби насправді Ярослав – братовбивця. Тільки я грекам віри не йму.

Вадим вдавав із себе байдужого.

– А що то були за варяги?

– Здорові бугаї. Бачив їх колись у Києві, тільки як зовуть – не знаю. Костянтин пригрів їх коло себе, служать вони йому. Як почав я грека своїм мечем лякати, аби борг мені віддав, то вони тут же свого господаря заступили і свої двосічні витягли.

Мирослав почухав потилицю.

– Добре, купче. Пощастило тобі, що я нашу дружбу стару пам’ятаю: допоможу твій борг забрати,

тільки покажеш мені того грека і тих варягів. Віру маю, що і ти про нашу дружбу не забув і за добро добром віддаси.

Тепер уже Вадим посміхнувся.

– Справді – стара й сильна дружба наша.

При тих словах вони подали один одному руки.

– Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.

Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…

Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.

Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.

Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.

Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.

Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.

– Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.

Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.

– Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.

Тут у розмову втрутився Вуй:

– Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.

Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:

– Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?

– Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.

Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:

– А через два дні – сімдесят і п’ять буде.

Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:

– Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.

– Та вуса довші, – докинув Середич.

– Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову посміхнулися.

Вони зайшли в човен один за одним, склали обережно свої пакунки. Відчалили. Перед тим кожен мовчки чи вголос попросив у Господа та Богоматері щасливої дороги.

Вітер був попутний, тож вої напнули вітрило й сіли за весла. Купець стернував, узявши курс на південний захід. Вони мали намір обігнути Таврію, доплисти до гирла Дніпра, а там, ідучи проти течії, добратися до Києва.