Кулінарні фіґлі
Шрифт:
Потрясають скали залюбки,
Де смереки розписали шУрден [7],
Мов космацькі відьми писанки.
Отуди,
Де рос зелений бісер
Скапує
Де вітриська вибігають з лісу –
І на шиях виснуть у смерек.
Отуди… Куди?
Ніхто не знає…
Де тебе ніхто ще не любив,
Де душа себе наздоганяє,
І гроби фамільні, і герби…
Дорогий мій Читачу!
Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:
На Буковину,
як у Палестину,
Відпроситься душа колись.
І ти
Спадеш,
як тінь хмарини на долину, із висоти…
Ви думаєте, я це книжку писала?
Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас.Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.
Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.
Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.
І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;
коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;
коли сумно, коли всяко, —
але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,
так, якби маковиння напиласяі Вас хотіла ним напоїти.
Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла,кажуть у такому разі в Розтоках.
Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», –
На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.
Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.
Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».
У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.
Під вікнами ночами рили дикі кабани.
Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.
Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.
Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.
А влітку коні з вершниками ішли в полонину крізь сиву вранішню млАку – туман і я проводжала їх очима, як воїнів.
Коли я стала дорослою, дізналася, що знаменитий автор знаменитої пісні «Заграй ми, цигане старий…»Данило МлАка, не хто інший, як Сидір Воробкевич, автор іще однієї хрестоматійної речі: «Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько – Тілько камінь має».І я зрозуміла, чому цей розважливий буковинець, священик Сидір Воробкевич, творчість якого забороняла колишня радянська влада, узяв собі літературний псевдонім – МлАка.
То треба дивитися і бачити – отой вранішній туман над горами, коли вони стають синіми!
А влітку гори робляться смачними: чорними від афин та ожини і солодкими від малин.
І навіть у Києві я маю з ким про це говорити так, що мене чують – як не із правдивим Дитям Гір Василем Герасим'юком, то з «вургуном» Іваном Андрусиком.
Але скільки б я Вам не розказувала про смачні гуцульські страви, а понад усе – нема смачнішої горілки від самогону з малиниі нема солодшого, ніж варення з ожини.Та ще хіба справжньої, не промислової, фореліз гірського потоку, засмаженої у домашній сметані.
На щастя, я ще пам'ятаю той час, коли фіри-підводи убрід переїжджали потоки, а під колесами-ободами лишалася краплиста риба – форель. Спогади про те, як мій тато Василь руками ловив стругИв червону крапочку (форель) під камінням у Товарницькому потоці такі, що їх не затьмарили ні картини зі стін Ермітажу, ні собор святої Софії у Константинополі, ні руїни афінського Акрополя, ні навіть Гетсиманський сад. На щастя…
Неписану красу рельєфів і кольорів тодішнього довколишнього світу, на жаль, я можу тепер відтворити лише у слові і в запахові страв, скуштованих Вами за моїми рецептами. Але це далеко не повний смак моїх зелених гір.