Кульбабове вино

Бредбері Рей Дуглас

Містер Джонас поклав обидві пляшки Дугласові на ліжко.

— І ще одна, остання настанова. — Він нахилився над ліжком і тихо промовив: — Коли питимеш цей трунок, пам’ятай: його зробив для тебе друг. Виробництво компанії С. Дж. Джонас, Грінтаун, штат Іллінойс, серпень тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року. Доброго року, хлопче, доброго року.

За хвилину легенько ляснули віжки по спині коня, і на залитій місячним світлом вулиці заторохтів, віддаляючись фургон.

А в наступну мить Дуглас ворухнув повіками й помалу, дуже повільно розплющив очі.

— Мамо! — пошепки покликав Том. — Тату!.. Дуг… чуєте,

Дуг… Він одужує. Я оце спустився вниз подивитись, а він… Ну йдіть же!

Том вибіг надвір. Батьки поспішили за ним.

Дуглас спав. Том нахилився до нього і, широко всміхаючись, махнув рукою батькам. Вони підійшли і теж нахилились над ліжком.

Віддих — пауза, віддих — пауза. Усі троє стояли й слухали.

Рот Дугласа був трохи розтулений, і з губ та тонких ніздрів піднімався легкий дух прохолодної ночі й прохолодної вологи, прохолодного білого снігу й прохолодного зеленого моху, прохолодного місячного світла на сріблястому камінні на дні тихого струмка й прохолодної води на дні невеликої кринички, обкладеної білим каменем.

То було так, наче вони на мить схилилися над висхідними струменями фонтана, і прохолодні, просякнуті яблуневим духом бризки, злітаючи вгору, зросили їхні обличчя.

Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.

* * *

Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чорні й руді волохаті черв’яки, що заполонили були все довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави, кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли без сліду. Завмерли звуки, яких і звуками не назвеш, — оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву-тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завжди запевняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздивлявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.

Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь і нараз замовкли цикади.

Літній дощ.

Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано.

А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле небо, — і повільно-повільно потягся рукою до свого п’яти-центового жовтого записника та жовтого олівця марки «Тайкондерога»…

* * *

Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку запанувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гучні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього чаю повно пожильців і сусідів. Приїхала тітка Роуз, голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами, і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім’я. Та Дугласові в цю хвилину було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього того шарварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз перед тим, вибачившись перед гостями, залишила гомінку, мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готувати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Дугласа, вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до обличчя — чи вже

зовсім минув жар, — а впевнившись, що таки минув, замугикала щось собі під ніс і взялася до роботи.

Дугласові не раз кортіло запитати: «Бабусю, чи не тут і починається світ?» Бо ж напевне тільки в такому місці йому й належало починатися. Атож, саме кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм.

Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча, — щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.

Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.

Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.

«Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? — думав Дуглас. — Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? — подумав він. — Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб…»

Перець із Кайєнни, майоран, цинамон…

Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.

Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.

Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.

На наклейці було написано: «Смакота».

І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.

Смакота!Як підходило це слово до дрібно порізаних маринованих овочів, гарненько укладених у велику скляну банку з білою кришкою. Той, хто дав цьому припасу таку назву, мав голову на в’язах. Завзятий і невтомний, він, певне, потоптав чимало рясту, назбирав зі всього світу різних утіх, напакував їх у банку, й, вигукуючи це слово, написав його великими літерами. Смакота!Воно ж бо так звучить, ніби качаєшся на зеленій луці разом з пустотливими гнідими лошатами, а в роті у тебе жмуток солодкої трави, або поринаєш з головою у глибоку воду і хвилі хлюпочуть тобі у вуха. Смакота!Дуглас простяг руку. А отут — прянощі…