Кульбабове вино

Бредбері Рей Дуглас

Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.

— Не треба! — заволав Дуглас і стрімголов кинувся у двері. — Містере Чорні!..

— Дуг! — крикнув Том.

Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Безтямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити. Дуглас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витріщеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився горілиць на підлогу — так повільно, що, здавалося, падав цілу вічність, — і з правої його руки випав ліхтарик,

а з лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.

Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.

— Дуг, він що — помер?

— Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тихкартах було щось жахливе.

Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.

— Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно.

— Украсти? Ти що, здурів?

— А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?

— Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.

Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м’яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.

— Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не… ну, розумієш… А потім він ожив… почав лаятись…

Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!

— Ану тихо!

Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.

— Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.

— Звісно, допоможу! — І Том теж узявся за ношу. — Ох ти, ну й важенна!

— Вона була зовсім молода, коли Наполеон… — Дуглас урвав себе на півслові. — Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.

— Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?

Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив:

— Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку

молодих християн чи там нашу школу, — а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо, — або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, — і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того.

— Ти ж і сам у це не віриш.

— Ні, вірю, майже вірю… А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і…

Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.

— Томе, це ти навів його на слід!

Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх, розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.

— Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди — й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз…

— Ні! — вереснув Дуглас.

Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти, — аж у повітрі засвистіло, — просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.

— Ні! — гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди. — Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.

— Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! — гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп’явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.

— Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

— Невже ти полізеш у яр?

— Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме.

— Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

— Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

— Та певне.

І Том поволі пішов геть.