Кульбабове вино
Шрифт:
Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.
— Мадам Таро! — погукував він ледь чутно. — Мадам Таро!
Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди…
Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє
— …добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. — Він кивнув головою до чаклунки. — Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.
Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:
— Тату… Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.
— Ет, пусте, — мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.
— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!
— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, — сказав Дуглас. — Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.
— Авжеж. — Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. — Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?
— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів…
— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?
— Ще встигнемо, Томе. — Коли?
— Ну, через рік, через два… коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала… Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.
Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.
— Провістити
— Авжеж.
Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.
— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! — Дуглас повернув карту до світла.- Чиста… Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.
— А що?
Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.
— Там буде написано: «Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам».
Том засміявся й труснув брата за плече.
— Ну-ну, Дуг, а ще що?
— Стривай, зараз скажу… А ще там буде написано ось що: «Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати… І крутитись, і вертітись, і співати «Гей-егей!» А далі: «Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться». І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно… ти чуєш, вічно!
— І все те на одній оцій карті?
— Усе як є, Томе.
У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.
— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.
І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:
— Гей-егей!..
Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:
— …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… Дуглас повільно рушив через лужок.
— Томе, що це ти там лічиш?
— …тринадцять, чотирнадцять… помовч… шістнадцять, сімнадцять… Цикади… вісімнадцять, дев’ятнадцять…
— Цикади?
— А чорт! — Том забрав руки від очей. — Чорт, чорт, чорт!
— Стережись, почують, як ти лаєшся.
— Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! — крикнув Том. — Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд. — Він підняв свого дводоларового годинника. — Треба порахувати, додати тридцять дев’ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла. — Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів: — Раз, два, три…
Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.
— …сім, — лічив Том, — вісім…
Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.
— Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.
— …двадцять сім, двадцять вісім…
— Гей, Томе, ти чуєш?
— Чую… тридцять, тридцять один… Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири…
— Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.