Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею — тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнеться,
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї — такі тривожні,
і голос бринить — як струна:
— Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? —
питає зненацька вона. —
Ти далеко йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.
— Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї — такі шовкові!
Вуста у неї — такі малинові!
Руки у неї — такі тендітні!
Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв,
почав її м’яти:
— Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?
Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже не боюся,
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовдою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих?
Будеш спати на
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
— Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця,
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
РУАН
Жанну Д’Арк спалили в Руані.
«Мені шкода тебе, Руане!» —
Це останні її слова.
...А світ чадить. А світ уже не білий.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко Жанно, дух неозлобілий, —
«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»
Руан, Руан... Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить.
Руан. Руан, на площі ж не пожежа, —
Людину палять, бачиш, як горить?
Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,
Ти товпишся. Ти в захваті закляк:
Як мучиться!.. і корчиться!..буває ж ...
І стогне, стогне! ... — а ти ж думав як?
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат — це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
Як той жовнір змочив ту губку в оцті
І ткнув її розп’ятому в уста.