Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
а на руках іще дитя.
СЕБЕЛЮБЦЕВІ
Можна подумати,
що природа дала тобі шмат життя,
як старцеві —
кусень хліба,
так жадібно ти його з’їв,
ні з ким не поділившись,
ще й крихти згріб у долоню
і проковтнув крадькома.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Сидить
* * *
Сидить диявол десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти всяку Божу твар.
Питає: — Гей! Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний товар?
У передгір’ї зріють виногрона.
Колиску моря вітер колихнув.
— Во врем'я оно, о, во врем’я оно! —
сказав диявол і чомусь зітхнув.
2.02.2003
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Син білявого дня і чорнявої ночі..."
* * *
Син білявого дня і чорнявої ночі,
вечір-мулат підійшов до порога.
Слухай, мулате, бачиш ті ночви, —
нехай це буде стара пірога.
Давай попливемо у ніч коротку
назад по ріці незворотнього часу.
Тепер із черепа роблять коробку,
колись хоч робили із черепа чашу.
Давай попливемо у те, що минулось.
Насняться нам сагайдак і стріли.
Так захотілося, так заманулось,
щоб печеніги нас перестріли.
Тінь Святослава майне під зірками,
хвиля лине через край піроги.
Білої блискавки чорні аркани
кидає небо в дніпровські пороги.
А ми пливемо й пливемо без упину.
Що нас чекає у ніч заворожену?
Вже так до ножа ми звикли у спину,
що в чесній битві ми переможемо!
Давай попливем і ніде не причалимо,
давай побудемо трохи окремо.
Хіба ж кого-небудь ми опечалимо
тим, що пливемо там, де пливемо?
Іде епоха моя головата
кудись від етики до синтетики.
Ближчий мені старий Гайявата,
ніж всі досягнення кібернетики.
Хай нам Уїтмен махає беретом...
Ти думаєш, вірші потрібні поетові?
Поетові треба бути поетом.
СИНИЧКИ НА СНІГУ
* * *
Синиці
така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
так батьківщини ж там нема.
"Сіре місто, бетонна маро"
* * *
Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.
В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.
Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.
Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний — не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.
Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.
"Сірий день. Тьмяніючі трави"
* * *
Сірий день.
Тьмяніючі трави.
Чорна м’ята — при самій землі.
Несподівано квіти яскраві
спалахнули на сірому тлі.
Пурпурові, жовтогарячі,
найяснішим квітам рідня,
на осінній землі терплячій —
ніби залишок літнього дня...
Милий мій!
Розминаються люди,
і немає для них вороття...
Коли щастя у тебе не буде,
потьмяніє твоє життя,
коли будні приб’ють до землі, —
хай хоч згадка про наше кохання
спалахне на сірому тлі.
«Вітрила», 1958 р.
СКІФСЬКА БАБА
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це – минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,