Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
"У анти-світі, там, де анти-я"
* * *
У
там, де анти-я
на все дивлюся іншими очима,
мені моя малесенька Земля
всього лише у Космосі мачина.
Кассіопея просвіщає зорі.
Альдебаран п’є ночі із Ковша.
І над землею хмари непрозорі
розсунуть хоче крилами душа.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"У драмі людській небагато дій..."
* * *
У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість.
Роби що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше - позосталість.
Настане час - і піде всве в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя - спокута не своїх гріхів.
Життя - це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу.
Кричи, благай - епоха та глуха.
Поет припав до папиних пантофель.
Страшний суфлер підказує: ха-ха!
Мені не смішно. Я ж не Мефістофель.
"У жадобі ідейної висі..."
* * *
У жадобі ідейної висі
зіп’ялись на словесні котурни
і шпурляють недокурки мислі
у невпізнані прірви, як в урни.
Бідні лицарі коньюнктури!
Ви ж забули істину просту,
що найвищі у світі котурни
не замінять власного зросту.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"У запічку гномик плямкає"
* * *
У запічку гномик плямкає.
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся
Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.
А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,
На самому дні ночей.
Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге.
"У Корчуватому, під Києвом..."
* * *
У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за весну.
Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квітли незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
...А все той німець цілиться знічев’я.
...А все той песик скімлить на снігу.
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
"У марафона вломилась нога"
* * *
У марафона вломилась нога.
Зупинятися час і подумати.
Ця дорога мені дорога, —
зупинитися, кажу, час і подумати.