Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
При чому тут мечеть і той півмісяць?
І з ким ти йдеш?! Ода твого вітчима
усе на зраді вчинить і замісить.
Рубай мене, прицілься в мене з лука!
О ти, що міг би буть моїм коханим! —
В твоїх очах незміряна розлука,
а ти ідеш на землю мою з ханом.
І це твоя спокута і офіра —
опустиш руку раптом серед бою.
В тобі щемить моя висока віра,
а ти і сам не знаєш, що з тобою.
"Тиран, полководець, державний корсар"
* * *
Тиран,
ім’я твоє грізне — Тиглатпаласар!
Тигряче, гаряче, як тигель, як жар —
ти ґрати, ти гроти, Тиглатпаласар!
Ти грім, ти гробниця, ти гори, ти град,
ти гордість, ти горе, ти Тигр і Євфрат!
Ти цар вавилонський, полин і полон!
Диви, розвалився і цей Вавилон.
"Ти співав для мене пісню вечорами"
* * *
Ти співав для мене
пісню вечорами:
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?»
Потім розлучились.
Віддалі між нами...
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!»
І минають роки.
Роки за роками...
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!»
Іншого цілую.
І бринить сльозами:
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами!»
«Мандрівки серця», 1961 р.
Див. також інший варіант вірша: "Спогад"
"Тиха щедрість невичерпних вод"
* * *
Тиха щедрість невичерпних вод.
Смарагдові сонячні причали...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
лагідний, простий і величавий.
Іскрометний сміх — круговорот.
Глибина сувора і студена...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
жартівливий, мудрий і пісенний.
Течії привільний розворот.
Хвилі буйні і далекочутні...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
гордий, волелюбний і могутній!
Журнал
ТИША
Сидить в узголов’ї тиша,
пряде мені забуття,
і хвору пам’ять колише,
як мати — мале дитя.
Колише її, колише...
А може, й приспить уві сні
кохання моє колишнє,
сльози мої рясні.
Десь вечір попідвіконню
притишує травами крок,
кладе широкі долоні
на жовті очі шибок.
Так боязко, тихо і сумно
блукає під домом моїм.
А вітер стає — ніби сурми,
і тиша — як мертвий грім.
А зорі, несмілі, як здогад,
схрестили тонкі палаші.
І ходить навшпиньках спогад.
І стукає в браму душі.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Ти – Шіва"
* * *
Ти — Шіва. Ти — індуське божество.
Твої реальні обриси двояться,
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
Очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх — зведені курки,
І душі в нас беззахисні, як тири,
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон —
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
такі чужі. А Ти при всіх натомість
незримо обіймаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна — Твоя, а друга — недоторка.
"Ті журавлі, і їх прощальні сурми"
* * *
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко — рученьки вербові! —
по самі плечі вкутана в туман.