Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
А ті клаптенята паперу — то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.
"Великі хмари холодом нагусли"
* * *
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам
"Велосипед ночує на балконі..."
* * *
Велосипед ночує на балконі,
наставив роги на туманне скло.
Сміються всі ретроспективні коні,
уздрівши ту пародію — сідло.
Сміється кожна квітка конюшини,
регоче пилом Сагайдачний шлях,
Сміються гори, доли, і вершини,
і всі підкови, згублені в полях.
Сміється хміль, повитий на балконі.
Сміється місяць, що іще поет.
А що із того, що сміються коні?
Нема тих коней. Є велосипед.
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,— війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,— Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундур миколаївський — парубком був чубатим.
Знімав мундур миколаївський — оце тобі маєш, дід!
То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
"Весна. А вітер — наче восени"
* * *
Весна.
А вітер — наче восени.
Чекає дощ зірватися щомиті.
Як рідко ти приходиш в мої сни!
Великим смутком спогади омиті.
"Весна прийшла так якось несподівано"
* * *
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.