Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день —
як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода — очима неволі.
Любов
Шляхи прощальні — перша скрипка печалі.
А сірі будні будуть бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже мені трудно.
Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово — прізвище думки тепер,
а частіше — її псевдонім.
Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
Ображати тебе не хочу я,
прошу тільки, щоб ти зрозумів —
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів!
Поки ми собі на здоров’я
тут говорили про сотні тем, —
гине час, стікаючи кров’ю
не написаних нами поем.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Віки живуть в старому фоліанті"
* * *
Віки живуть в старому фоліанті.
Душа шукає не прощення — прощ!
А дощ так само ходить по веранді,
Екологічно небезпечний дощ.
І сам на сам із Всесвітом імлистим
Летить Земля із людством на плечі,
А дощ шепочеться із листям,
Як я з тобою уночі.
11.05.2005
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ
Він тут сидів над річкою. Живий.
Живий і гарний. З теплими руками.
Його тут знали птиці і гриби.
Боялись риби.
А тепер він камінь.
Той камінь в спеку теплий теж. Але,
Хоч добрий скульптор
для серця камінь — місце замале.
І не бояться риби.
А все так само. В лузі ходить кінь.
І Рось як Рось,як річка і не Лета.
І дощ іде. Шукає той курінь.
І сонце встало. Жде того поета.
5.05.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель"
* * *
Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.
Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.
В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.
А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!
В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.
Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.
Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?!
— Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.
ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ
Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та її скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетикя,
годилось би залишити достойніше ім'я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?