Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Оксеник Сергій

Інженер

На Різдво хату завжди протоплювали так, що можна було спати без одягу. Так можна спати і влітку, але це зовсім не те. Влітку комарі, мухи, влітку буває задушливо. Тепло взимку — то зовсім інша річ. В хаті стояв запах м'яти й пирогів. Тільки на Різдво мама й пекла пироги, і це була улюблена страва Лисого. Мама співала:

— Радуйся, ой радуйся, земле, Син-бо же й народився…

Слова пісні були не дуже зрозумілими, але доладними — вони подобалися хлопчику. Мабуть, мама склала цю пісню ще тоді, коли

він щойно з'явився на світ, і тепер співала її щороку на Різдво. Лисого тільки завжди дивувало, що цей день відзначає все село. Не таким уже він був важливим хлопцем, щоб усі так раділи. Чи, може, всі народилися в цей самий день?

Батько на Різдво не полював, не рубав дрова (вони вже готові лежали біля печі й підсихали після снігу й морозу). Цілий день діти ганяли на санчатах з гірки, ліпили снігову бабу й гралися в сніжки…

Увечері ніхто не заганяв їх додому — гуляли, аж доки не німіли щоки на морозі. Цього дня не траплялося нічого поганого — ніхто не нападав, ніхто не застуджувався, нікому не ставало зле.

Якщо Різдво було безсніжне (зрідка й таке траплялося), вони йшли до річки. Це досить далеко, й ходити туди можна було лише вдень і лише гуртом. Там, звісно, нічого було робити — крига рідко так надійно сковувала їхню стрімководу ріку, щоб витримала людину. Лисому два чи три рази всього пощастило ковзатися по льоду. Але на річці було й цікаво: кидати камінці в воду, дивитися на хвилі й уявляти, що там — на тому березі. Лисий міг дивитися на річку годину, не менше. Просто так сидіти й дивитися. Це також дуже рідко траплялося — тільки на Різдво, бо в усі інші дні й незчуєшся, як потрапиш до рук русалкам. Та й мороз не надто спонукав до довгого сидіння на одному місці.

Як добре сидіти біля води з Лелею і тихо розмовляти. Можна їй розповідати все-все, не криючись, не приховуючи, куди й навіщо ти йдеш, що треба принести додому, щоб урятувати село…

Тут, крізь дрімоту, Лисий відчув: щось до купи не в'яжеться. Або Різдво, або Леля. Вона в це свято не вписувалася. І Руїна не вписувалася. Хлопець зрозумів, що прокидається.

У хаті справді було тепло і справді пахло м'ятою. Хата була, схоже, кам'яна, потинькована й побілена зсередини. Лисий лежав на великому ліжку, геть голий, прикритий чистим білим простирадлом. Більше нікого не було. Крізь чисті вікна лилося світло, за вікнами був ліс. От і все, що Лисий поки що міг сказати про це помешкання. Він сів у ліжку й роззирнувся пильніше.

В головах у нього стояла якась невисока дерев'яна конструкція, сколочена з ретельно обструганих гілочок, на якій дуже акуратно було розвішено його одяг. На підлозі стояли черевики.

Лисий згадав несподіваний холод у лісі, людську постать, яку він прийняв за Лелю, й похолов. То була не вона. То був, мабуть, власник цієї хати. А де ж Леля? Скільки часу минуло?

Він скочив з ліжка й кинувся вдягатися. Але не зробив і двох кроків, як у голові запаморочилося, все попливло перед очима. Лисий зібрав до купи всі свої сили й повернувся до ліжка, по дорозі встигнувши відзначити, що підлога в кімнаті встелена дерев'яними дошками — як у хатинці баби Яги. Ще мить — і він би знепритомнів. Щодуху зосередився, щоб не впасти. Просто відчай напав — треба бігти її шукати, а він не може двох кроків ступити. Треба взяти себе в руки. Треба зібратися з силами, незважаючи на хворобу.

За дверима почулися кроки. Хлопець ледь встиг прикритися простирадлом, як двері відчинилися й до кімнати ввійшла… Леля. Слідом за нею, нахилившись у дверях, щоб не зачепитися головою, з'явився високий, геть сивий чоловік з сивою ж бородою.

Леля кинулася до Лисого, а він, знесилений, хоч, здавалося, до того нічого не робив, відкинувся на подушку.

Білі стіни кімнати пливли в очах, але вони були радісні й веселі — на них сміялися сонячні зайчики, що падали з вікон.

Усе було незрозуміло. Проте Лисий відчував, що боятися нічого, а решта — байдуже.

Він не брав участі в розмові. Власне, й розмови не було. Говорила Леля. Її розповідь усе розставляла по своїх місцях, усе робила ясним і зрозумілим. Тільки в одному місці Лисий стрепенувся й здивовано подивився на старого. Той тепло усміхнувся йому в відповідь. Це коли Леля назвала діда Інженером. Лисий не уявляв собі, що таких імен може бути в світі два.

З Лелиної розповіді виходило, що коли Лисий приземлився в незнайомому місці лісу, він занадто стрімко полетів униз (як вона це зрозуміла) і розбив якусь діжку, що була схована під землею. В діжці з прадавніх часів зберігалося щось таке… словом, холод зберігався. Вони щойно з дідом Інженером ішли через те місце — «ох і біди ти накоїв!» — дерева стоять безлисті, трава чорна й нежива, навіть труп гадюки знайшли.

— Ти молодець, що побіг! — Леля, розповідаючи, ніби відповідала на його запитання. Можна було подумати, що вона на власні очі бачила, як усе те було.

— Бо я страшенно змерзла на дереві. Ще добре, що воно досить далеко стояло від того місця.

А потім його знайшов Інженер, який саме неподалік проходив, тож відчув щось неладне — він давно знав, що там ці діжки, коли навколо стало холоднішати, зразу здогадався, що це діжка тріснула. Тільки не знав чому. «А як побачив тебе, всього вкритого памороззю, то зразу все зрозумів. Тільки Інженер не знав про ступу, не відразу здогадався, тож дуже дивувався, як тобі вдалося ту діжку розбити (і взагалі — просто знайти!)».

Інженер переніс його до своєї хати, роздягнув, розтер якоюсь такою мастилою, щоб не помер від застуди, й поклав спати.

— А ти звідки взялася?

— Це найцікавіше! Ти вві сні почав розмовляць і мене кликаць: «Лелю! Лелю!». Тож він зрозумів, що з тобою була якась Леля. Вийшов у ліс і почав мене шукаць. Просто йшов своєю стежиною і гукав: «Лелю! Лелю!» — як ти вві сні. Я зразу здогадалася, що ти знову вскочив у якусь халепу. — Зловивши обурений погляд Лисого, вона, ніби вибачаючись, виправилася: — Ну, а що? Хіба ні?

— І що ще я вві сні казав? — нарешті Лисому вдалося вставити слово.

— Більше нічого не казав, не бійся, — м'яко відповів Інженер густим голосом.

З усього почутого й побаченого найбільше Лисого дивувало те, що він не боявся Інженера. Відчував, що його можна не остерігатися, можна йому довіряти.

— Скажіть, будь ласка, — несміливо звернувся хлопець до старого, — чому у вас таке ім'я?

— Тобі не подобається? — здивувався той.

— Ні, чому, — знітився Лисий. — Просто дивно, що людину звуть таким іменем.

— А ти знаєш, що воно означає?

— Знаю… Це людина, яка оживляє речі. — Так колись пояснив йому своє ім'я старий Інженер з їхнього села. В їхніх розмовах були такі моменти, коли Інженер погоджувався відповідати на всі запитання Лисого. Хлопець здогадувався, що він був єдиним у селі, кому старий пояснив значення свого імені.

— Он як! — старий задумливо пройшов у куток кімнати й сів на древній стілець з бильцями для ліктів. Він допитливо подивився на Лисого й помовчав. А потім повів далі: — Колись давно, коли я ще був і наполовину не такий сивий… Дуже давно… Сюди прибився молодий хлопець. Трохи старший, мабуть, за тебе. Дивний хлопець…