Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.
— Ми малі? — у свою чергу перебив він Інженера. — А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?
— А Люба, між іншим, також знає! — вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.
Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.
— Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. — Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. — Любі — про сусіднє
Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.
— Стійте! — схаменувся Інженер. — Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?
— Звичайно, можемо, — відповів Івась. — Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.
— То розкажіть мені! — наказав старий.
— Ні, — подумавши хвилю, сказав Івась. — Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.
І вони вийшли з Інженерової хати.
Як же важко бути підлітком!
Написане стає долею
Важко зараз було вождеві, це Лисий добре розумів. Той не мав ніяких підстав вірити полоненому. Він не міг убити полоненого. Він не міг відпустити полоненого.
Він міг тільки одне — не повірити дивному пророцтву. Але це, схоже, було вище за його можливості. Хоча… Це був би найкращий розвиток подій, бо тоді можна було би просто спитати Лисого, про все відверто з ним поговорити. Дивись — і знайшли б якусь істину. А так…
Лисому теж було непросто. Якщо він зізнається, що прочитав напис, то це буде ще одне підтвердження істинності написаного на камені. Якщо не признається, то всі розмови точитимуться навколо, жодного прямого запитання поставити він не зможе, тож не дістане й жодної прямої відповіді.
Усі відповіді будуть такими ж загальними й ніякими, як і останні слова вождя:
— Той, хто все знав.
— А хіба є хтось такий, хто все знає?
— Може й немає, — тихо промовив вождь. — Але був.
— Хто це? — Лисий розумів, що треба ставити запитання, не дати вождеві оговтатися й завести мову про напис.
— Якби ж то я знав! — сумно посміхнувся старий.
— Великий і вічний вождь усе знає, — втрутився в розмову Василем.
— Ні, Василю, — відповів йому вождь. — Я знаю далеко не все. Хлопець має рацію — швидше за все, на світі немає такої людини.
Лисий розсміявся.
— Ти зі мною не згоден? — здивувався вождь.
— Та ні, це я… Просто я спитав його, як його звуть, а він відповів: «Василем».
То
Мабуть, сміх його прозвучав не дуже щиро, бо вождь сказав без усмішки:
— Справді смішно. — І додав: — Непростий ти хлопець. Непростий.
— А хіба бувають прості хлопці? — здивувався Лисий.
— Може й так, може й так, — замислився вождь.
Далі говорити не було про що. І Лисий вирішив: «Що буде, те й буде!»
— А ви справді одружений? — спитав він, пильно дивлячись вождеві в очі.
Так вони стояли й дивились одне на одного, і хлопець розумів, що мусить витримати цей погляд, не змигнути. І ще — мусить дивитися не на шрам, який після його запитання став буряковим, а таки ж у вічі.
Нарешті вождь відповів:
— Моє село — моя дружина. Це моя родина, мої діти. І я нікому їх не віддам.
— А кому, крім вас, вони потрібні?
Знову вождь мовчки довго дивився йому в вічі. А потім промовив:
— Люди не завжди знають, що їм потрібне, а що ні. Вони спочатку забирають, а потім уже з’ясовують.
— Але ж це безглуздо! — не стримався Лисий. — Хоч би хто це писав — він не міг знати, що мене зловлять ваші мисливці й привезуть, як лантух із картоплею, до вашого села! Цього ніхто не міг знати! У мене випадково виявився тільки один черевик! Ніхто не міг цього передбачити!
— Можливо, що й так, — вождь втомлено опустився на пісок, що акуратно вкривав землю навколо каменя.
Той пісок робив це місце дуже подібним до Лисої криниці в їхньому селі. Хлопець теж відчув раптову втому: він нічого не знав про те, що там діється, як діти, як Леля. Марічці загрожує небезпека така ж, як і їм двом. А вона там геть беззахисна! І його ніхто не відпустить — на це годі сподіватися. Він також опустився на пісок і сів навпроти вождя. Здавалося, старий постарішав за ці кілька годин. На його плечах лежав важкий тягар, і ніхто краще Лисого не розумів цього.
— Може, й так, — повторив сивий чоловік зі шрамом на обличчі. — Може, й не міг знати. Але він написав це — і ти прийшов. Такий, як ти є. Все сталося так, як написано: ти виявився в тому місці, де саме були мої мисливці. Ти виявився без черевика. Ти лисий, і ти вмієш читати. Що це означає?
Лисий дивився на нього з невимовним подивом. Старий верз щось несусвітенне. Виходило, ніби напис на камені не попереджає, а вирішує долі людей, цілого села.
— А це означає, — вів далі вождь, — що смерть тебе не бере, що ми в великій біді. Усі. І ти в тому числі. Розумієш?
— Ні, — чесно зізнався Лисий. — Я не розумію, чому правдою є не те, що є, а те, що написано на камені. Ви ж самі кажете, що навіть не знаєте, хто це написав і коли.
— А я от не розумію, — раптом втрутився Василь-Василем, — як це він непіддатний смерті. Як це?