Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
— Помовч, Василю, — обірвав його вождь.
— Ні, ну що це значить? Він що…
— Помовч, Василю! — вже роздратовано кинув старий і відповів Лисому: — Так. Цього я не знаю. Не знаю, хто написав і коли. Але написане стало долею. Ти ще молодий. Ти не знаєш… Втім, мабуть, ти таки щось знаєш, якщо вмієш читати… Колись читати вміли всі — від малого до великого. Тоді існували книжки, і в них була правда. Більша правда, ніж те, що відбувалося в житті. Розумієш?
— Ні, — знову заперечив Лисий. — Я читав одну книжку. Там ішлося про таке, чого в житті немає. Те, що там написано, навіть розповісти дітям неможливо, бо вони не розуміють, про що йдеться. Нічого не розуміють…
Що довше він говорив, то глибше переконувався, що
— Навіть якщо написати книжку про твоє життя, — знову заговорив вождь, — у ній буде більше правди, ніж у самому твоєму житті. Навіть якщо там буде щось таке, чого ти ніколи не робив насправді. Правда написана залишиться назавжди. А правда твого життя помре разом із тобою. Або, якщо ти безсмертний, вона помре з тими, хто тебе знає…
— Ви також читали книжки? — спитав Лисий, бо йому нічого було заперечити. Він починав вірити в сказане, хоча й не до ладу все зрозумів.
Старий кивнув.
— У вас є книжки? Чи ви їх іще тоді читали — до хвороби?
Вождь відсахнувся, ніби його вдарили. Досі, здавалося, жодне запитання не може вивести його з рівноваги. А тут…
Власне, Лисий і раніше підозрював, що вічний вождь — людина з минулого, як і той Інженер, із яким він колись зустрічався біля Руїни. Інженер розповів йому, що сталося з людством, яке було могутнім і численним. Але ця могутність людям дуже дорого обійшлася. Вони отруїли воду, землю й повітря, і це отруєння призвело до страшної хвороби, від якої загинули майже всі: дорослі й діти, жінки й чоловіки. Тільки в деяких селах лишилися люди. І от уже кілька століть вони намагалися вижити в світі, який так і не зміг відродитися, стати таким, яким був раніше. Навіть ліс змінився. Він змінювався постійно — Лисий міг спостерігати це на власні очі.
Зустріч із Інженером — не тим, що жив у їхньому селі, а з тим вічним Інженером, що жив біля Руїни — дуже багато важила в житті Лисого. Тепер, коли старий був недосяжно далеко, хлопець постійно відчував потребу порадитися, перекласти на плечі Інженера хоча б частку тієї відповідальності, яку самому нести було дедалі важче. Від того вічного чоловіка Лисий довідався й про хворобу, й про те, як її вдалося подолати одній людині.
Зараз, поставивши таке запитання вождеві, полонений просто припустив, що оскільки вождь так багато знає про ті часи, він, як і Інженер, теж пережив хворобу. Йому, як і тому старому, вічне життя випало внаслідок саме того, що він одужав, подолав недугу. Але при цьому Лисий мав на увазі тільки одне — у нього раптом прокинулося сподівання, що, можливо, вождь справді має книжку. Або — ще неймовірніше — кілька книжок.
Втім, старий зрозумів його правильно. Подолавши потрясіння (очевидно, від спогадів, пробуджених запитанням Лисого), він похитав головою:
— Ні, книжок у мене немає.
— І що ж ви будете робити? — після паузи спитав Лисий.
Вождеві було ясно, що запитання — не про книжки. Але від того йому не легше.
Мовчання ставало дедалі тяжчим, густішим. Будь-якої миті могла прозвучати відповідь, і тоді…
— Відійди, Василю, — тихо промовив вождь, і Василем, що тінню був весь час при них, мовчки й слухняно пішов геть — кудись туди, Лисому за спину.
Хлопець вирішив не озиратися. Він чекав, бо розумів: цей наказ може означати тільки одне — вождь хотів йому сказати щось важливе. Можливо, найважливіше з того, що йому досі доводилося почути.
— Ми з тобою все в піжмурки граємо, — справді заговорив вождь. Шрам на його обличчі почав змінювати колір, ніби мерехтів.
Запитання заскочило Лисого зненацька. Але він із усіх сил постарався не виказати цього. Він не знав, що відповісти. Будь-яка відповідь може виявитися хибною. І хлопець промовчав, не змінивши виразу обличчя.
— Ми не випадково безсмертні — ти і я, — вів далі старий. — Нас обрано, щоб керувати іншими людьми. Ми мусимо любити й жаліти їх, але не можемо заперечити, що вони нижчі за нас. Що їхні можливості менші. Що вони не можуть знати стільки, скільки ми. І стільки жити також не можуть. Ми повинні керувати ними… Я здогадувався, що є ще вічні, що я не один такий. Дуже хотів знайти їх… Одного разу навіть помилився. Один чоловік здався мені також вічним — він багато знав, теж умів читати… Ми домовилися… Тепер я розумію, що ніякий він не вічний… Та Бог із ним… Хай живе… І домовленості з ним я жодного разу не порушив… А ти прийшов сам. І це також не випадково. Це тільки підтверджує те, про що я казав. Нам треба об’єднатися. Якщо ми, вічні, знайдемо спільну мову, це буде тільки на користь нашим людям. Бо що вже приховувати… Я ж бачу, що дехто з моїх дочекатися не може, коли я помру. А якщо й справді я помру — що тут почнеться, ти можеш собі уявити?
І знову Лисий не відповів. Він знав: що менше казатиме сам, то більше дізнається від вождя. І той справді не чекав відповіді, говорив далі:
— А якщо нас буде двоє, якщо ми поділимося всіма знаннями, якими володіємо: ти мені, я — тобі… Ти повернешся до свого села й будеш там владарювати. Я лишуся тут, у своєму селі. Ми будемо зустрічатися раз на кілька років і розповідати один одному про те, що нового знаємо… Будемо домовлятися, якою частиною знань поділитися з народом, а якою ні… Хто тоді нам з тобою буде страшний?
— Багато хто, — не втримався Лисий.
— І то правда, — погодився вождь, хоч і зрозумів Лисого, здається, не так. — Люди хижі… Тим більше нам треба об’єднатися. Тільки так ми зможемо втримати владу й не допустити кровопролиття. Ніхто не знатиме про нашу угоду. Та й навіщо їм знати? Їм треба знати тільки те, чого ми їх навчимо…
Слова вождя нагадували колискову. Лисий слухав їх, дивився на мерехтливий шрам на обличчі вождя й відчував, що зараз засне.
Те, що говорив старий, виглядало логічно, але щось у цих словах було недоречне, несподіване, хлопець тільки не міг зрозуміти, що саме. Він опустив повіки, ніби заколисаний, ніби от-от засне. І щойно перестав дивитися на вождя, одразу все змінилося. Він раптом уявив, що перед ним — Інженер. Але не вічний Інженер, а їхній сільський. Хлопець відчув, що вони справді дуже схожі: його сільський Інженер, який навчив його всього, що він знав, і цей вождь, який навчив своїх односельців усього, що вони знали. І схожим у них був… страх. Вони обоє боялися. Не Лисого. І навіть не смерті. Вони боялися старості й не вміли цього приховати. Як же він раніше не здогадався! А Інженера з Руїни старий вождь зовсім не нагадував. І саме це було найбільш дивним. Бо той далекий Інженер такого сказати не міг. Він також був безсмертний, але ніколи не думав про владу над іншими, не брав на себе права вирішувати, кому що належить знати, а кому — ні.
Лисий згадав, як ображалася Леля, що він не всіма знаннями з нею ділився. Він відчув, як почервоніли його вуха. Стало нестерпно соромно, ніби не вождь, а він, Лисий, усе те щойно промовляв.
— Ні, — сказав він тихо й твердо, нічого не пояснюючи.
Старий вождь, не дивлячись на нього, кивнув головою.
Відповіді не пролунало. Усе сталося миттєво. Лисий раптом відчув небезпеку. Це був такий гострий і миттєвий напад, що він, не розмірковуючи, навіть не підводячись на ноги, впав на бік і відкотився. Відразу ж у місце, де він щойно сидів, ударив важкий спис, який усім своїм залізним жалом увійшов у білий пісок.