Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
Шрифт:
Зав’язавши останнього вузлика, Лисий звівся на ноги й, випробовуючи сандалі, пішов навколо каменя. В них ходити, звичайно, було легше. Але все одно нога ще дуже боліла. Хлопчина помітно шкандибав, рухався дуже повільно. Звісно, він міг би йти значно швидше, якби захотів. Та навіщо? З одного боку, така немічність заспокоювала Василема — що ж тут так уже пильнувати, хіба такий утече? З другого боку, йому зараз поспішати нікуди: треба як слід обдивитися брилу, що притягувала його, мов сіно корову.
Камінь
— Звідки ж тут міг узятися такий великий камінь?
— Це ще невідомо, що чи хто взявся, — неголосно відповів вождь. — Скільки я себе пам’ятаю, він завжди тут лежав. Колись і село постало навколо нього.
Ніяк не реагуючи на слова вождя, Лисий пішов далі навколо брили, аж поки не опинився між нею і круглою вождевою хатою. Він ступив крок і завмер, приголомшений. І, схоже, цього приголомшення не зміг приховати від спостерігачів. Із цього боку верхня частина каменя була нижча, нахилена в бік великої хати. А ще — вона була гладенько відшліфована. Чим можна було вирівняти таку міцну брилу, уявити неможливо.
Втім, навіть не це так вразило Лисого. Найбільш дивним, приголомшливим і незбагненним було інше. В цій гладесенькій і рівнесенькій поверхні було вибито глибокі рівчачки, які часом перетиналися, потім переривалися, потім з’являлися знову, утворюючи — ні, не мереживо й не малюнок. Вони утворювали літери, що складалися в слова.
Хлопець поклав руку на гладеньку поверхню каменя, мовби насолоджуючись його подоланою силою, а сам швидко прочитав написи:
То он воно що! Ось чому всі вони так злякалися, коли побачили, що він лисий і босий! Але як таке сталося — що про нього, який може прочитати, який прийшов до села лисий і босий, вибито напис на цьому старовинному камені? Хто міг таке передбачити?
А головне — що робити? Як зараз повестися? Показати, що прочитав? Тоді у всіх зміцніє переконання, що на камені написано саме про нього. Удати, що не вміє читати? Тоді його перестануть боятися.
— Що це? — вражено промовив він, водячи пальцями по вибитих у камені рівчачках.
— Хіба ти сам не бачиш? — озвався вождь.
Він мене випробовує, зрозумів Лисий. Перевіряє, чи вмію я читати.
— Хто це зробив?
— Той, хто все знав, — сказав вождь.
Тяжка доля
— То ви знали? — Івась не знаходив слів від здивування. — І нікому не казали?
— Я б і зараз тобі нічого не сказав, — відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.
Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.
— Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, — втрутився Василько.
— А раніше ви не могли про це подумати? — спалахнув Інженер. — Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.
Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.
— Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших — ви молодці, а як припече — біжите до них: «Ох, яка біда!» Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!
Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки — це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера — чужої людини — це було дуже прикро. І Василько не витримав.
— Годі гарчати на нас, як вовкулака! — вигукнув він. — Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.
— Що?!! — Інженер задихнувся від обурення. — Моя?
— Так, ваша, — не вгавав Василько. — Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, — з притиском на слові «мій» вів далі хлопчик, — завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…
— Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, — перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.