Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

А вона качалась у кухарчука по грудях або по спині — залежно від його пози, що її він безперестану змінював, як і його ворог. Кожен з них рухався дедалі швидше, змушуючи до того ж і другого, аж урешті глядачам почало здаватись, ніби вони вільно висять у повітрі й крутяться, а куля танцює навкруг їхніх тіл. Тим паче що куля, виблискуючи вогнем, супроводила обох попід усією стелею, аж над вогнище, над горщик із юшкою. Глузливий скрик — зараз воно станеться. Та добрий дух вибив кулю з руки в злого саме в ту мить, коли вона була вже відкоркована і вміст її мав висипатись у горщик. Що ж сталося? Скляна куля розбилась на кахлях, і всі роззявляки вмить

повернули обличчя вниз, щоб побачити нову чудесну пригоду. Не знати звідки вискочила чорна курка, підбігла до зернятка, що викотилося з кулі, такого довгастого зернятка, дзьобнула його й проковтнула. І зразу крикнула людським голосом (так запевняли згодом), упала, тіпнулась і вже була нежива.

Кухарі й хто там був іще в ту ж мить згадали про обох демонів, але їх уже не стало. Кожен визнав це за цілком природну річ і перехрестився. Цілком очевидно, що злий дух, коли його розпізнали, вилетів з димом у комин. Дехто бачив, як він спершу зірвав із себе янгольську личину й обернувся на чорного кажана. А добрий розплився в чудовні пахощі, від чого і юшка вийшла така запашна, як ще ніколи.

А біля входу до кухні, коли вся вистава скінчилась, опинився паж Гійом; він, видно, страшенно дивувався з того, що скоїлось, і досі ще хитав головою. Хтось торкнув його за плече: Себастьян Цамет, людина з надзвичайно вдячним виразом обличчя. Він узяв пана де Сабле за руку і, ступаючи навшпиньки, підвів його до столу вельможних гостей.

Принцеси сиділи в тих самих позах, відстань між ними заповнювали криноліни та рукава. Вони не допитувались, чому довелося чекати. Урочисто наблизилась процесія кухарів — попереду старший ніс високо підняту супницю. Золоті тарілки наповнив сам господар, а кухарі поставали навколішки. І не вставали, аж поки герцогиня де Бофор покуштувала юшку й похвалила її. Тоді Цамет кивнув їм, що вже можна йти.

Мадемуазель де Гіз запитала, що там, власне, сталось.

— Вельможна пані,— відповів Цамет, — прибігла чорна курка. Як вірити людям, були ще деякі пригоди.

Мадемуазель поклала ложку. Габрієль їла далі й весь час дивилась на пажа Гійома — тільки заради нього вона з'їла ту пресмачну юшку. Її очі дозволяли йому слугувати їй на свій лад.

— Вельможна пані,— сказав він. — Балакають багато всячини.

— Я знаю, — відказала вона, всміхнулася, глянула на нього — і він аж до старості зберіг у пам'яті той погляд і ту усмішку. — Багато й ще балакатимуть.

То були її останні слова, звернені до нього. Від неї в ту хвилину лилось тихе сяйво — певне, від якогось потайного джерела, — і вона ніби танула в тому сяйві. Згодом вона зрозуміла, що мала на увазі власну смерть та її обставини, й подякувала вона тоді живому, як уже вмируща.

Кінець пісні

Коли вранці виявилося, що вона ще жива, до неї з'явився з візитом пан де Сюллі. Він зостався в місті заради неї й тепер пересвідчився, що вона жива, але не здобувся на слово, щоб її поздоровити. Навпаки, Габрієль лестила міністрові, просила його повірити, що вона його любить і схиляється перед ним самим та перед його великими заслугами. Він вислухав усе це, а тоді ще послав до неї й пані де Сюллі, щоб і та з нею попрощалась перед тим, як і вона, й чоловік поїдуть до своїх маєтків.

Дружина великого міністра, чиє становище було непохитне, вкрай неохоче подалася з поклоном до коханки

короля, після якої він матиме їх іще багато: так вона дивилась на справу. Випроставши довгий і плаский тулуб, сиділа вона перед хворою, і тій аж страшно було від холодних очей, що безцеремонно оцінювали, скільки вона ще варта сьогодні. Пані де Роні вирішила, що її вистачить уже ненадовго, а тому не схотіла запевняти її ні в чому. То Габрієль намагалась догодити цій суворій особі.

— Ви будете моєю найкращою приятелькою, — сказала вона. Певно, нещасна зовсім розгубилася, бо додала ще: — Я завжди рада буду бачити вас присутньою при моєму вставанні й укладанні на ніч. Тоді гостя аж схопилась, але від того не стала вища або суворіша. Замість поклону вона ледь опустила підборіддя й простягла кощаву руку до дверної клямки. Ця дворянка не дуже високого, але чесного роду, без жодної плями в фамільному родоводі (цьому вельми сприяє протестантська віра) так обурилася, що й потім, уже в дорожній кареті, сиділа так, ніби проковтнула кілок, і стискала тонкі губи.

Тільки вдома вона розходилась і влаштувала чоловікові скандал за те, що він послав її до тієї повії. Розпусний рід, всесвітня ганьба, кінець усіх успіхів, — як може порядна жінка йти туди, прикидатись і лащитись?

— Я маю бути присутня, коли вона лягає і розкарячує ноги! Це я б то! — кричала вона, нетямлячись від ураженої гордості та суворої моральності. Роні, який не дуже чого боявся, тут уже поквапився її заспокоїти: хтозна, на кому ще надумає вона зігнати злість. Він пообіцяв їй, що вона побачить дуже гарний спектакль, добре зіграний, коли тільки мотуз не урветься. В думках він, правда, пов'язував це не з мотузом. Жінці аж дух перехопило, а могутній лицар скориставя з її подиву й квапливо втік від небезпеки.

Габрієль, коли навіть вона й була вже отруєна, виконувала обов'язок благочестя не менш ренію. Спала вона неспокійно— звичайні кошмари, — а вранці ще візит отієї жахливої жінки, і все ж вона зразу по тому пішла до сповіді. Церква, що звалась «мала церква святого Антонія», була недалеко; мадемуазель де Гіз супроводила прекрасну грішницю. Вона з власного досвіду запевнила її, ніби жінки на те й створені, щоб вони грішили в коханні, а тому можуть не боятися за прощення гріхів. Ця панна твердо поклала собі стати при майбутній королеві першою дамою; її зізнання мали заохотити Габрієль розповісти дещо й про свої пригоди. Те, що знаєш, завжди може придатися.

Габрієль мовчала — не з обережності, вона просто була квола й сумна. Фривольна мова мадемуазель де Гіз не дратувала її; то був ніби залишок довколишнього світу, остання легковажність, яка ще промовляла й сміялась до неї. Перед сповідником вона не покаялася в жодному зі своїх вчинків, а в щирому коханні до свого любого владаря й поготів. Зате визнала, що була не дуже ревною християнкою й шкодує за цим, але виправлятись їй уже запізно. Так вона сказала, дістала відпущення гріхів і повернулась до шевцевого дому.

Цей дім вона ще раз покинула по обіді того ж таки дня, в середу, щоб послухати музику в тій самій церкві. Перші дні квітня того року, тисяча п'ятсот дев'яносто дев'ятого, були незвичайно теплі. Понад вулицею вже цвів виноград. Люди збігались подивитися на паланкін майбутньої королеви. Його охороняли королівські гвардійці під проводом пана де Монбазона, а позаду їхала карета принцеси Лотарінзької. Погожий весняний день, і ще раз показується на люди королева Франції, дочка цієї країни, — другої такої вже не буде.