Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі дожидав його в ту годину, коли їх обох сповістили про «порохову змову». За своїм звичаєм, найкращий слуга мав би негайно стати на порозі, аби нагадати, хто послав короля до Лa-Рошелі й кому той має дякувати, що спілка «тирановбивць» відступила перед ним. День минув; Роні не з'явився. Анрі послав до арсеналу нишком спитати про нього. Міністр працював, як щодня. Анрі подумав: «Він чекає, щоб я приїхав сам або зробив його герцогом і пером. Точність у розплаті одна з його чеснот. Але мені вже багато хто рятував життя й не ставав за те навіть капітаном. Та й сам я в бою вирятував зі скрути не одного
Тут Анрі мусив визнати, що його Роні вже не такий, як був. «Відколи ж? Ми й це забули, як забули ту повільну переміну, що сталась і з нами. Роні був непідкупний, але завжди жваво домагався нагороди; такий він і лишився. Він і досі так само ревнивий, так само любить повчати й нагонити страх — а це властиве скоріш людям дріб'язковим, ніж значним. Як же стати значною людиною, маючи дріб'язкову вдачу? Талан і заслуга — як вони пов'язані? Дам сто тисяч екю, пане де Роні, коли ви це з'ясуєте. Закладаюся, що ви це розумієте не краще, ніж я, Максиміліане де Бетюн, або, коли вам так приємніше, герцогу де Сюллі. Та імена звучать тим гучномовніше, чим ближче літа приводять нас самих до внутрішньої тиші».
В ту годипу, коли обом їм стало відомо про «порохову змову», Анрі думав про свого помічника — бо тепер їх тільки двоє, і їм треба міцно триматися один одного. В душі у нього була тиша, доля Якова Англійського не дуже злякала його, і той страх, якщо він був, умить розвіявся до кінця. Хто перелякався, так це Марія Медічі. Вона вбігла до чоловікового кабінету й зразу накинулась на нього з докорами — так бурхливо й нестримно, що вмить забула французьку мову.
— Я остерігала вас! Тепер ви самі каєтеся, що посилали свого Роні до Англії укладати той союз!
Ніякого союзу, на жаль, нема, заперечив Анрі.
— Зате є союз із іншими єретиками, в Лa-Рошелі! — верещала Марія. — Єретики — ваша погибель, і ви самі її накликаєте. Я це знала, — прохопилась вона. На щастя, їй довелось замовкнути, бо їй стало млосно. А то хтозна, як багато вона б іще вибовкала. Та тільки-но їй полегшало, разом зі свідомістю на її обличчі яскраво проступив винуватий вираз, що свідчив про нечисте сумління. Вона була ще дуже квола або ж прикидалася такою, коли прошепотіла: — Величносте! Не забувайте про кару небесну. Отці єзуїти щиро прагнуть відвернути її від вас.
— Та я це добре знаю, — сказав Анрі, аби заспокоїти жінку. Він і справді подумав, що набиті порохом підвали навряд чи були ділом рук небесного месника.
Аж коли король надумав лягати спати, — того дня в своєму парадному ліжку, тож зала була наповнена придворними, що мали його роздягати та вкладати, і хто тільки міг, прагнув показатися державцеві, якого видимо оберігав щасливий талан, — аж тоді прийшов начальник артилерії. Його постать височіла над зігнутими влесливо спинами, і Анрі, зразу помітивши її, відпустив усіх інших. А потім відсунув позолочену балюстрадку й за руку завів міністра
— Коли не помиляюся, нам треба поговорити.
Роні приніс у течці все, що опрацював за день. Там були різні справи, хоча всі вони — більше або менше — стосувалися «порохової змови». Кожен з послів короля в усіх державах Європи, у султана, у Ватікані мав отримати належну настанову, в якому тоні говорити про цей замах. Вказівки були різні, але всі спрямовані на те, щоб висвітлити й дати відчути всім дворам одну-єдину небезпеку, про яку так недвозначно попереджував запах пороху — пороху, а не пекельної сірки.
Тільки перед протестантськими державцями, в республіках та вільних містах посли короля мали говорити цілком прямо й ставити крапки над «і». Імператор і король Іспанії, ерцгерцоги в Брюсселі, а до того ж великий герцог у Флоренції та інші фінансові сили всесвітнього коло?са на глиняних ногах — усі вони разом готують війну. Їхня відверта мета, якою вони величаються, — знищення свободи совісті, і ні вільної думки, ні вільних держав вони більш не хочуть терпіти. Доказ цього — спроба замаху на англійську корону. Хай же кожен зазначить у своїй Біблії, яку читає щоранку, що й на нього наготоване те саме. Далі йшли рядки зі святого письма, які Роні радив підкреслити протестантським владарям.
Він твердить: у християнському світі є тільки один король, що має в руці меч і користається ним не для власної переваги й не тільки для мирських вигод. На нього зводять очі народи, вже наполовину втягнені у війну, але та війна пошириться на весь західний світ і розтягнеться на довгі, сповнені злигоднів літа. Хай же ця осторога навчить вас. Визволи нас від лукавого! Посли короля мають використовувати всі мови, як релігійну, так і військову, не гребувати й простонародним тоном, поряд із їхньою дипломатичною риторикою. Відклавши все інше, Анрі двічі перечитав начерк послання до короля Якова.
— Маркізе, ви ж йому погрожуєте. Дивний спосіб запевняти його в моїй радості з приводу його врятування.
— Величносте! Або ви доможетесь союзу тепер, або не доможетесь ніколи.
— А щоб його укласти, він повинен, згідно з вашою волею, стратити всіх єзуїтів. Цього я йому не скажу, бо він однаково цього не зробить, а потім не зможе пробачити мені свою слабодухість.
Роні хотів був заперечити. Але передумав і сказав просто:
— Ваша правда. Король краще знає короля. Хто я такий…
Анрі пильно подивився на нього. Це вже якийсь новий Роні, близький до впокорення. Воно вкрай несподіване — особливо зараз.
— У деяких речах ви виявляєте таку передбачливість, як жоден король, — сказав він — дослівно так. — Небезпеки уникли не тільки Яків і його корона.
Міністр випростав спину й ще на мить став таким, як був у більш молоді літа, — кам'яною статуєю з собору. Але й почервонів. Анрі бачив те й дивувався. Досі цей чоловік мінився на виду тільки з гніву і завжди спалахував умить. А цього разу кров розливалася попід шкірою повільно, і шкіра лишалася ніжна й прозора, тільки набувала барви вечірніх хмаринок. Далебі, цей Роні відчуває сором, що посмів урятувати короля, і ніяковіє перед подякою. От наскільки вони обидва зрослись в одне ціле. Подяка була б чимось зайвим.