Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Равайяк:
— За велінням третього голосу я, коли король проходив повз мене, жалібно окликнув його, щоб попередити. Бо вбивати його не попередженого не годилось. Але королівські жандарми відштовхнули мене.
Судовий писар:
— А ти був у ліловому чи в зеленому? Другого разу, будь ласкав, одягни того каптана, котрого король ще не бачив.
По тих словах і писар видобув ножа — з необламаним вістрям. Він стояв за спиною в Равайяка, і досить було вельможпому панові моргнути, щоб писар іззаду всадив того ножа в серце людині з таким небезпечним сумлінням. Як на людський розсуд, це була єдина рада, щоб убивства не викрили ще перше, ніж воно відбудеться.
Герцог безмовно зупинив його, і судовий
— А ти твердо наважився? Відповідай ясно. Писарю, пильнуй дверей. Тут ідеться не про богослов'я, а про політику. Що ти хотів спитати в короля біля монастиря Невинних немовляток?
— Насамперед я мусив його попередити, — відповів Равайяк, — Не годиться, щоб він умер не підготованим.
Д'Епернон:
— Даремна праця. Його всі остерігають, тільки марно. Він сам хоче цього.
Равайяк:
— А потім спитати його, чи це правда, що він хоче воювати з папою.
Д'Епернон:
— Спитай його солдатів, вони вже тішаться цим.
Равайяк:
— І останнє: чи справді гугеноти мають перерізати всіх добрих католиків.
Д'Епернон:
— Краще вигостри знов свого ножа.
Равайяк, аж палаючи жадобою дії:
— Умить, вельможний пане! Одне розп'яття, що на нього я глянув, повеліло мені так.
Д'Епернон:
— Стій! Куди ти? Спершу треба встановити регентство, коронувати королеву. Подумай про королівство. А другий день після коронації — твій.
Равайяк:
— Як я міг про це забути! Адже всі мої помисли віддані королівству. Слава благочестивій регентці, смерть єретикові, що несе нам погибель!
Вони по черзі вдавались до тону посередніх акторів, що розігрують на сцені якийсь державний акт.
— Ви маєте ваше ватяне серце, хоробрий Равайяку, з вами нічого не станеться. Ваше ім'я стане безсмертним, ви увійдете в історичні твори.
Нещасний виродок спізнав нарешті шанобу, якої не знав ніколи через свою потворну зовнішність. Його мрія справдилась! Випроставшись на весь зріст, Равайяк відсалютував піднятою рукою. Д'Епернон спробував відповісти тим самим, але… подагра, подагра!
Судовий писар аж надміру рвучко повторив той жест, і в нього на лобі прорвалась болячка. Гній потік йому в око. Лаючись, він провів убивцю. Попри свою хворобу, він хотів ще трохи пожити. А цього здоровісінького лобуря незабаром колесують.
Герцог д'Епернон зачекав, поки вони покинуть дім. Йому було гірко на серці: його роль така мізерна, і нема чим повеличатись перед усім світом, повихвалятися смертю державця, та ще й такого визначного.
Слава є слава, і Равайяк справді ввійде в історичні твори. Хто знатиме всіх попередніх убивць, тих вісімнадцятьох чи й більше, що пробували вбити короля Анрі? Серед них були сміливі вояки, були й фанатики без слабкого, лукавого сумління. Хто згадає тих юнаків з містичними нахилами, майже чистих душею, які думали, що, вбивши його, пошлють замість себе до пекла більшого грішника! Все забуто, все минуло. Зостався тільки нікчемний хвалько, бо він був останній. Брудні діла, віджилі забобони, і той послідок зібрав у собі весь накип цілого сторіччя згубних звичок. Звироднілий і безсмертний — ось який він, останній.
Тільки доступитись
Ескоман, дама легких звичаїв, цілий рік намагалась урятувати життя
Вона була ще білявою, а не сивою, як трохи підфарбується, і принади її ще не зовсім зів'яли. Багатьом зовсім юним хлопцям вона подобалась, заради неї вони ходили до лихварів. Але прожити на кошти неповнолітніх важко. І вона вирішила за гроші надавати своє помешкання іншим жінкам з їхніми випадковими кавалерами. Найбільший зиск бував над ранок, коли зачинялись танцювальні та гральні зали й з різних причин такі парочки лишались безпритульними. Ескоман здебільшого приходила додому сама; та коли їй щастило привести до своєї спальні таку пару платних гостей, тоді вона, вбрана, як статечна дама, сиділа в себе на кухні. Вона ні на що не скаржилась. Вона вважала, що загалом життя влаштоване так, як слід.
Інколи випадок бував ще зичливіший до неї. Вже на світанку хтось стукався з вулиці в двері. Ескоман гукала з вікна, щоб зачекали. Тоді хутенько будила пожильця, що наймав у неї другу спальню, й просила його перебратись із ліжка на кухню. Той, що жив у неї торік, не змушував довго просити себе. Він був поступливий, послужливий чоловік і дужче любив читати, ніж спати. Він забирав із собою свої книжки. Поки клієнти користались його ліжком, пожилець заглиблювавсь у поважні речі. Товариство особи жіночої статі з неприкритими принадами ніколи не відвертало його уваги. І все, що робилось у помешканні, його нітрохи не цікавило. Ескоман зі своїм багатим досвідом уміла розрізняти вдавану байдужість і щиру; його байдужість не викликала в неї сумніву. Пожилець був високий і дужий чоловік, а такі звичайно бувають цнотливіші від маленьких і хирлявих. Та оскільки він не виявляв цікавості до її справ, вона зацікавилась його справами.
Коли його не було вдома, вона подивилася, що це він так ревно вивчає. То були насамперед писання якогось Маріани з Товариства Ісусового. Латини вона не розуміла і, коли одної ночі обоє знов опинилися вдвох у кухні, почала обережно випитувати його. Він відповідав охоче — видно, давно стримував бажання з кимось поділитися. Все, що він читав, стосувалось нашого права вбивати тиранів. Ескоман ніколи не чула про таке право, та й не вірила, що якийсь благочестивий отець може дати його нам. Але ім'я того тирана, про якого йшлося, було їй відоме: проповідники часто називали його. «Єгипетський тиран», — так чудно казали вони, хоч мали на увазі короля Франції. А той, навпаки, виявляв вільнодумство й не карав їх. Ескоман стояла за волю, бо й ремесло її потребувало волі — з більшими підставами, здавалось їй, ніж ремесло отих злобливих проповідників на амвонах або крикунів на вуличних перехрестях. Родичі цієї дами легких звичаїв були селяни. Одному з її братів король купив нову корову, а двоюрідному братові, що був колись її женихом, допоміг грішми.
Вона вважала короля хорошою людиною. Та це ще не означало, що її пожилець поганий. Хиба його в тому, що він бере близько до серця чиїсь чужі чвари, ніби вони його близько обходять, хоч насправді вони бозна-які далекі від його простої, немудрої душі. Дама легких звичаїв умить розгадала його й не раз пробувала навернути до жінок, та, на жаль, марно. Вона була певна: якби завдати добрячої роботи його повнокровному тілу, то дух його дуже скоро збувся б тієї згубної одержимості. Одначе він вибрався з помешкання, пояснивши, чому. Він хотів поїхати в рідні краї, щоб признатися святим отцям у своєму надприродному призначенні. Нехай вони схвалять його намір. Йому потрібне було підтвердження; він відкривався не тільки хазяйці помешкання. На нього вже пальцем показують на вулицях: оцей уб'є короля. Казали, а самі знизували плечима: чого саме цей? Але говорили про це тільки спотайна, бо хтозна, — ще, чого доброго, сам уплутаєшся.