Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Деякі особи… Анрі розумів, що йдеться тільки про одну особу — королеву. Але склалося так, що наради утруднились не їй, а йому. Ось і ця відбувається не в Луврі, а в арсеналі. Власний дім не може захистити короля від зрадників.
Роні намагається розвіяти такі думки свого владаря. Він стежить за кожною зміною його настрою. Людина розрахунку, прихильник сили, він звичайно поділяє всіх людей на друзів і ворогів, а вороги його ще поділяються на сім різновидів. Але в саме серце він зазирає тільки своєму владареві.
— Величносте! — каже він. — Ваша могутність не надмірна, вона не гнеться під власною вагою. А саме від цього
— Одинадцять, — сказав Анрі.
— Більше, — відказав начальник артилерії.
— П'ятнадцять.
— Більше.
— Тридцять.
— Ще більше. Сорок.
Зраділий Анрі кілька разів повторив, що зовсім не має на думці розширювати свої кордони. Все відвойоване має бути поділене між його союзниками. А він провадитиме війну тільки за тривкий, вічний мир, за свободу націй, за щастя людства, за розум.
Він хоче бути арбітром усієї Європи, зрозумів його Роні. Поки що підсумок сходиться. А там побачимо — може, дещо з завойованого зоставимо й собі.
— Величносте! — сказав він. — За ваш Великий план я ручуся принаймні в одному: що ви заженете весь Габсбурзький дім за Піренеї.
То була саме та площинка високостей, де людині в самоті найвільніше рухатись. Король покинув арсенал, навіть словом не згадавши далекого предмета своїх мрій. І все ж тоді він поєднував у почуттях oтe дитя в Брюсселі й мету свого життя. Жива мета мав подобу жінки, яку він добуде, хоч би й з півсотнею тисяч помічників. Та це почуття згасло, коли Конде дістався до Мілана. Викрадення юної Шарлотти не вдалося: і хитрощі, й обіцянки — все схибило, навіть рідному батькові не віддали дочки, хоч як домагався цього конетабль перед ерцгерцогом, палко жадаючи королівської ласки. Аж тоді Анрі збагнув, до чого він докотився. Ось лист від принцеси Оранської, зразу не помічений і відкладений геть; тепер Анрі, сам у своєму кабінеті, бере його в руки й нарешті бачить, що чеснота — проти нього. Старий державець, пише йому пані д'Оранж, не має права переслідувати юну дівчину.
Чеснота всовіщає його, щоб він зрікся цього кохання, свого останнього, запізнілого. Бог забороняє йому приносити в жертву своїй пристрасті без ліку людей, а насамперед те безвинне створіння, що по-дитячому боготворить його. Адже її при наближенні його війська відішлють геть із Брюсселя, до чоловіка, а вона цього боїться найбільше, бо він її б'є. На цих словах Анрі кинув читати. Тепер він знає: та дитина кличе його зі страху, що її проженуть і кривдитимуть. Тяжко тисне на нього доля: загнала його туди, де кінчається його королівська влада і його право кохати.
Він страждав би ще тяжче, якби йому не спало на думку роздивитись її образ. Мальованого портрету він не мав, вона ніколи не була близько від нього так довго. Хотів викликати той образ в уяві, але нічого не вийшло. Може, вона втікає від нього, бо так судилося? Бо він зустрічав її рідко, бачив тільки побіжно й кохав не її, а тільки витвір уяви? Коли він облишив свої зусилля побачити її внутрішнім зором, аж тоді йому справді явилось
Вона замовкла й зникла; а він усвідомив, що саме було перед його тілесними очима в хвилину цього побачення: кістяк у подобі орача, мрець, що не кидає творити. Але поки Габрієль була з ним — не як спогад, а як жива дійсність, як розрада й обіцянка, — він відчував себе дивовижно щасливим. Він сидів, думав і в уяві перечитував звіт свого Морнея. «Пані де Морней була щаслива тільки в останню хвилину свого суворого життя. Чи так воно? Вона відчувала таке блаженство, що аж помолоділа й стала вродливою. Блаженство приходить перед могилою. Чи так воно? Будь мужній і впертий, не здавайся». Анрі вимовляє ці слова вголос. Віднині йому ясно: кінець спіткає його рано чи пізно, в тій подобі, яка йому призначена, а сам він іде йому назустріч.
Під кінець березня його палац Лувр став зовсім нестерпним для нього. Сюллі наказав опорядити для нього кімнату в арсеналі, і там король спав під захистом начальника артилерії, його солдатів та гармат.
— Таке становище не дуже личить наймогутнішому державцеві Європи, — сказав він увечері останнього березневого дня, сидячи на краю ліжка в шовковому шлафроку, і вже хотів був засміятись. Та герцог де Сюллі дивився на нього з суворим офіційним виразом, немов тут була присутня тисяча глядачів і все, що вони обидва робили, було призначене для очей цілого світу.
— Величносте! — сказав Сюллі.— Причин, із яких вам довелось шукати притулку тут, є декілька. — І назвав ті причини, вишикувавши їх по порядку: — По-перше, ваша погана слава, по-друге — відпадіння союзників. Змова двору аж на третьому місці, бо навіть при найлютішій злості ваших ворогів вона ніколи не виллється в дії. Що таке змова сама по собі! Згадайте приклад сіракузького тирана Діонісія [119] : він урятувався тим, що подбав про свою добру славу, замість умисне зводити її нанівець самому.
119
Дозвольте мені навести приклад сіракузького тирана Діонісія… — Діонісій І, Старший (нар. бл. 432 — пом. 367 р. до н. е.), тиран Сіракуз від 406 р. Проводив загарбницьку політику на півдні Італії, демагогічно загравав з плебсом.
— Годі про давніх тиранів, — спинив його Анрі.— Держімось нинішніх.
Сюллі звів брови у підняв вказівний палець.
— Король Англії — з нього, правда, й так пуття кіт наплакав, — тільки й чекав приводу відмовитись: мовляв, заради нової Єлени він воювати не буде. Його міністри знов галасують про рівновагу в Європі, а це завжди було якнайгіршим знаком. Ваша величність зволили полегшити справу цим слабодухам. Ви у своїй премудрості вдавали, ніби ваше кохання до принцеси Конде непоборне, а тому зробили повернення цієї дами умовою миру в Європі. Якби ви були іншим державцем…