Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.
«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не
купували, хоча цуцик — не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо
це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша
та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». —
мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може
малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, — каже мама. — Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то
треба все добряче обдумати», — додає вона. Я погоджуюся. Так, думати — воно взагалі не зайве.
Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.
«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» — «Сказала, що ти сам усе розповіси». — «А про цю, про цю ти щось сказала?» — «Ні», — відповіла я. «Зрозуміло», — не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама
питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». — «О, наша мама! Впізнаю нашу
маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того
цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може
зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто
чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.
Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр — у кімнаті, де мене оселили?»
«Моя, — зізнаюся я. — А що таке?» — «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і
вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».
«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» — «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не
представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися
такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж
марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії
знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут
східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але
Яничар — іграшка. Розумієш?»
«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на
пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». — «Він — іграшка, звичайна іграшка»,
— наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не
кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.
Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити в
контакт, вони не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще
нам пожити нарізно. Я маю на увазі цього твого Яничара і себе». Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до
кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.
Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п'ю чай, мені трохи сумно. В руках я гойдаю
венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти.
Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, покинути Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Я чую, що від нього йде тепло, це означає, що він
посміхається до мене.
«Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, — каже
Рудий. — Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після
сухих червоних вин завжди болить». — «То, може, тобі пити тільки коньяк?» — «Ні, мені подобаються саме
червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болеві є і щось позитивне. Це позитивне полягає в тому, що біль минає і тобі здається, що ти любиш увесь світ». Рудий перебуває в доброму гуморі. «І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?» — «Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш
увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-
молодшого чи це шведське стерво з «Ла Стради?» Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі
світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.
Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається. «Хочу чайку на ніч», — голосом вередливої
дитини каже Рудий. Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні. «Що це за
каламутна рідина на підвіконні? Чиїсь аналізи? Нічого собі аналізи. Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова
професія Еріки?» Рудий коротко гигикнув. «Це березовий сік, в Еріки хворі нирки». Рудий позіхнув, перепив, тому його хилить на сон. «А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести