Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові
Шрифт:
не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось
надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам — цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд), але подбали, щоб я народився і
виріс високим красенем (ну, не таким уже красенем і не таким уже високим, але нівроку). А ще я вмів
жартувати,
як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчата, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися
здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене
Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше — Ернест, чи також могла б запитати:
«Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вишевкуватися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи
буду щось з нею мати, чи ні. Деякі чоловіки знають відразу: вийде у нього з тією або тією жінкою чи ні. А я
не знаю цього ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній
із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже
розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував.
Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї
розширилися очі), прогулянка по супермаркетах — це вам не просто так вештатися вулицями, але
погодилася, що це не така вже й погана думка. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевне, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти
лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато
більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути
категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра сьогодні тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На
мені
Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я.
Адже я — чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев'ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, зараз я був зодягнутий. Навряд чи я
народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам —
сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах було весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, але весь
час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім'ям, та сліпа
дівчина — уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса. Двічі
мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же
пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб'єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» — а я іржав і
навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця із
бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», — суворо
сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», — заспокоїв його я.
В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі зараз говорять про те, що молодь не цікавиться
літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й
ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають
народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не
люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм
не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на
мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде
батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов
ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із
двійками (чи зараз вони шестірки?)» — Так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру