Ледащиця

Вовчок Марко

Та, на на­ше щас­тя, сто­лов­ни­ки на­дiй­шли. Па­нi вип­ха­ла то­дi Нас­тю за две­рi.

–  От жит­тя моє!
– жал­кується.
– Яке ле­да­що, та й те гру­бить ме­нi. А за що? Що не шко­ле­но по-ха­зяй­ськiй, не би­то, як у iн­ших. О, мiй та­тонько!
– зир­кав на мальова­но­го кня­зя, а в са­мої очi та­кi зро­би­лись, як у йо­го, в са­мої та­ка морщи­на мiж бро­ва­ми.
– Чи ду­мав ти, чи га­дав, що твоя до­ня - княж­на - му­сить iз тою не­гiд­дю по­га­ни­тись, клопотати­сь!

А сто­лов­ни­ки їй:

–  Та го­дi вам кло­по­та­тись! Чи стоїть то­го ле­да­що, щоб ви се­бе

тур­бу­ва­ли? Ну­мо ве­че­ря­ти!..

Життя на­ше, жит­тя! Мо­ло­до­го вi­ку ро­биш-ро­биш, а сам в убо­жест­вi, в га­ни­бi, - i та­кеньки ста­рiсть на­хо­питься… По чiм вас, мо­ло­дi лi­та, зга­ду­ва­ти?..

IX

I вже в нас у ха­тi нi мо­ви, нi го­вiр­ки. Чут­но з по­коїв, як там смi­ються, го­во­рять, жар­ту­ють го­лос­но.

Панi, бу­ло, на кар­тах сто­лов­ни­кам до­лю вга­дує або що роз­ка­зує, iно­дi спi­ває, - i все про яко­гось дру­га ми­ло­го спi­ває: "Чо­му друг не лю­бить, за­бу­ває, чо­му не бу­ває…" Себ­то сво­го па­на зга­дує, чи що…

А в нас ти­хо. У пе­чi па­лає. Я в кут­ку, Нас­тя у дру­го­му, по­нура. Чай­чи­ха ко­ло пе­чi, як хма­ра, хи­бається, ро­бить.

Убiжить, бу­ло, су­сi­доч­ка-дiв­чи­на до Нас­тi:

–  Настусю, йди-бо до нас! По­го­во­ри­мо… Чо­го та­ка смут­на? Ко­ли вже те­бе па­нi не пус­кає, то ти тим не жу­рись; а ось як го­ди­нонька вiльна, то со­бi й по­гу­ляй, на­до­лу­жи, що вте­ря­ла!

–  Не на­до­лу­жу, сест­ри­це, не на­до­лу­жу!
– ска­же гiр­ко так, аж та, ве­се­ла ще­бе­ту­шеч­ка, го­лiв­ку схи­лить, зiтх­не i змо­в­к­не.

Коли ее так уже по­ча­ло­ся: як ве­чiр, то й не­ма Нас­тi. I так бу­ло не два, не три ве­чо­ри.

Одного ве­чо­ра ми й спа­ти по­ля­га­ли - її не­ма. Удень її не ба­чи­ли: ро­би­ла при па­нiї, а вве­че­рi знов зник­ла. Не ляг­ла Чай­чи­ха, си­дить ї до­жи­дає доч­ки. I я со­бi не сплю: сум­но ме­нi та­кеньки, ма­ти бо­жа!

I от iде во­на вже вно­чi, вже зо­рi по­пе­ред нею мерх­нуть. Iде во­на, а ма­ти стрi­ча й пи­тає:

–  Де бу­ла, доч­ко?

А го­лос у са­мої, як стру­на пе­ре­би­та…

–  Не пи­тай ме­не, моя ма­ти! Не пи­тай!
– од­ка­же їй Нас­тя. I задз­ве­нi­ли сло­ва її по ха­тi, як плач…

I поч­не Чай­чи­ха:

–  Що се ти ро­биш, доч­ко? Що ти со­бi за­ду­ма­ла? Чи не на мою го­ло­ву без­та­лан­ну?

А доч­ка ляг­ла; ле­жить - нi­ма, мов уби­та.

–  Де ти бу­ла? Де ти бу­ла, доч­ко? Нi просьби, нi грозьби не чує - нi­ма.

Х

На дру­гий день уве­че­рi Чай­чи­ха бi­ля во­рiт за­жи­дає. Ви­бiг­ла доч­ка, во­на її за ру­ку:

–  Куди йдеш? Вер­нись!

Завернула, при­ве­ла до ха­ти, i цi­лi­сiнький ве­чiр про­си­дi­ла Нас­тя у кут­ку, ру­ки схрес­тив­ши, див­ля­чись у зем­лю, сло­ва не про­мо­вив­ши.

I вже так пiш­ло­ся: аби ма­ти не дог­ле­дi­ла - доч­ка вте­че. Як вже не про­си­ли, як не бла­га­ли - нi­чо­го не ска­за­ла. Ми й слiд­ком за нею слiд­ку­ва­ли, - iде во­на, ог­ля­дається, а за­гле­дiвши, що її до­га­ня­ють, по­бi­жить, як по­ле­тить на кри­лах: не до­же­не i мо­ло­де,

не то що пiд­би­та ма­ти або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вва­жає.

Як-то сум­но бу­ло в нас у ха­тi! Як-то ти­хо, глу­хо!.. По тиж­нях слiв­ця, бу­ло, не про­мо­ви­мо лю­бо­го. Я бу­ло й хо­чу озва­тись до ма­те­рi або до доч­ки, - не зва­жу­ся, хi­ба тiльки по­ди­влюсь на їх.

Одного ве­чо­ра си­ди­мо ми з Чай­чи­хою в ха­тi. Па­ни вже спать по­ля­га­ли, усе ти­хо. Нас­тi не­ма. Дов­генько си­дi­ли ми. Тiльки й чу­ти, як вi­тер у сад­ку зiл­лям ко­ли­сає та соловей­ко­ сви­ще-ще­бе­че.

Коли зне­обач­ка Нас­тин ре­гiт по­чув­ся. Аж ми iздригну­лись. Я зля­ка­лась… А Нас­тя роз­чах­ну­ла две­рi з гу­ком, ста­ла на по­ро­зi й смiється. В ха­тi ка­га­нець лед­ве-лед­ве свi­тив. Стоїть во­на та­ка чер­во­на, очi го­рять! Стоїть i смiється. Ма­ти про­ти неї ста­ла, ди­виться. I от Нас­тя по­ча­ла… та так ве­село, що ме­нi сум­но-сум­но:

–  Матусенько моя! Ма­буть, ви ме­не до­жи­да­ли? Ось доч­ка прий­шла… Чо­го ди­ви­тесь, ма­мо? Хi­ба ме­не не пiз­на­ли? Се я… Ме­нi ве­се­ло…

Та сту­пи­ла й за­хи­та­лась… Бо­же мiй! Свi­те мiн! Се ж во­на п'яна!

Хитаючись, прий­шла до сто­лу й сi­ла.

–  Ну, моя ма­тiн­ко! Iз­най­шла вже я чо­ло­вi­ка, що ме­не виз­волить… На­пев­но вам го­во­рю, що виз­во­лить… Бу­де­мо вi­ль­нi, ста­не­мо жи­ти, на са­мих се­бе ро­би­ти, бу­де­мо за йо­го бо­гу мо­ли­тись… Хоч вiн те­пе­реньки й зне­ва­жає ме­не i од лю­дей ме­не не криє… та не­хай! Я йо­му, ма­тiн­ко, дя­кую, я йо­му, ма­тiн­ко, ни­зенько кла­ня­юсь у са­мi но­ги… Вiн бу­ма­гу ме­нi на­пи­ше… Па­нi не має пра­ва жод­но­го на нас! У неї зем­лi, мов­ляв, не­має… Ми ж, моя ма­тiн­ко, ко­за­чо­го ро­ду… Як-то нам заст­ря­ти у не­во­лi вiч­нiй… Нi, вiн нас виз­во­лить… I її виз­во­лить (на ме­не вже). Ве­се­ло ме­нi, як-то вже ве­се­ло, ма­ти моя рiд­на!.. А зас­му­чу­ся - вiн гро­шей ме­нi дасть… я го­рiл­ки куп­лю… i зо­рi яс­нi в го­ло­вi в ме­не свi­тять!..

I так-то во­на го­во­рить i смiється, а Чай­чи­ха тiльки слу­хає, не зво­дя­чи з доч­ки очей пох­му­рих…

Заснула Нас­тя, на стiл схи­лив­шись… I ка­га­нець iз­гас… Тем­на їх нiч пок­ри­ла.

XI

I з то­го ча­су що­ве­чiр во­на бу­ло й п'яна; а вир­ве вдень го­динку, то i вдень уп'ється. Пос­те­рег­ла й па­нi: гнi­ва­лась ве­лико, со­ро­ми­ла її i ма­тiр: "Ти - ма­ти: чо­му не впи­няєш?" За­микали Нас­тю - во­на, бу­ло, та­ки вте­че; чи две­ри­ма, чи вiк­на­ми, а вте­че. Лає па­нi, б'є, а во­на бу­ло:

–  Нехай, не­хай! Уп'юся - все за­бу­ду, ве­се­ло бу­де!

Чого вже па­нi не ро­би­ла! Бу­ло як ще тве­ре­за Нас­тя, то па­нi умис­не її пе­ред сто­лов­ни­ка­ми со­ро­мить: "От дiв­ка, от зо­ло­то, от ле­да­щи­ця!" А Нас­тя нi­би й не чує. Смi­ються во­ни, i во­на ще всмiх­неться. Вто­ми­ла­ся вже й па­нi сердив­шись: "Хоч удень же ро­би ме­нi доб­ре, ле­да­що! Не­хай то­бi вся­чи­на!" За­ми­кає, бу­ло, удень її, сте­ре­же, а вве­че­рi тiльки пус­ти­ла, - во­на й зник­не до но­чi.

XII