Легенда про безголового
Шрифт:
Роззирнулася. Не знаю, як використовувалися саме цi покої ранiше. Може, спальня для гостей, може — дитяча, цiлком можливо — будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутнiсть людей нагадують хiба написи на стiнах. Ось пацифiк намальований, ось — свастика, правда, якась крива, обведена в коло i жирно перекреслена бiлою лiнiєю, випшиканою зi спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. I аматорськi порнографiчнi картиночки та просто малюнки, що своєю майстернiстю нагадували дитячi вправи. Серед них видiлявся iдеально правильної форми пiднятий член, обрамлений знизу пiвкулями яєчок. Бiля головки йому намалювали очi, нiс, пiвколо усмiхненого рота, з якого вилiтає
Ясно. Чужi тут не ходять, привиди не водяться.
Роздивляючись графiтi, я стояла спиною до дiрки, на мiсцi якої колись давно були дверi. Ззаду зашурхотiло. Вклякнувши на мiсцi, я вся перетворилася в слух, переконуючи — менi все ввижається i нiкого тут нема. Шерех повторився, i це, як не дивно, вивело мене iз зацiпенiння. Повiльно повернувшись усiм корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у двернiй проймi i витрiщався на мене, ледь схиливши голову на правий бiк. Я не особливо зналася на породах, але собака, явно бродячий, був схожий на вiвчарку, матiр якої злигалася вiдразу з кiлькома злими дворовими псами, що зiрвалися з ланцюга.
Собака ступив крок до мене.
Я почала присiдати, не спускаючи з тварини очей. Пiд ногами валялася купа камiння, права рука вже готувалася схопити перший лiпший.
Собака глухо загарчав.
Я вже майже сидiла на землi, рука намацала каменюку.
Собака загарчав голоснiше, потiм коротко i лунко гавкнув.
Я пожбурила каменюку просто в нього, не сподiваючись влучити, маючи бiльше бажання вiдлякнути вiд себе. Коли собака зайшовся гавкотом, я кинула ще кiлька каменiв, а потiм посунулася до стiни лiворуч вiд себе. Чи я ранiш не помiчала шматка арматурини, що лежав мiж битого камiння пiд стiною, чи помiтила тiльки тепер, коли вiдкрилося якесь третє око — не ясно. Пес далi гавкав, проте залишаючись стояти там, де стояв, ззовнi щось вигукував Бондар, а я, зiбравшись з духом, швидко посунулася влiво, пiдхопила ребристого металевого прута i рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть вiд мене i за якусь мить щез.
Я, у свою чергу, кинулася до пiдвiконня i буквально перелетiла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мiй супутник спробував зловити мене, та я налетiла на нього так, що вiн втратив рiвновагу i ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а менi було не до смiху: тепер усвiдомила, що цей пес налякав мене, цiлком серйозно спробувавши кинутися з вишкiреними зубами в атаку.
— Побачили привида? — усе ще смiючись, запитав провожатий, зводячись на рiвнi ноги й подаючи руку менi.
— Можна сказати й так, — я обтрусилася лiвою рукою, правицею далi стискаючи свою нехитру зброю. — Не здивуюся, якщо це був перевертень.
— Ну, ви вже зовсiм ображаєте нашi iсторичнi руїни! То привидiв тут шукаєте, то вовкулакiв, потiм до вiдьмакiв черга дiйде i я в нiй буду першим.
— Ви надто високої думки про себе, — вiдмахнулася я. — Жарти жартами, а бродячi собаки — iстоти небезпечнi.
— Вони сюди забрiдають, але не часто. Поживитися нема чим. Хоча дiтям батьки не радять сюди ходити без дорослих. Колись двоє псiв одного школярика взимку звiдси до перших будинкiв гнали.
— Раз так, триматиму це при собi, — я войовничо зважила в руцi арматурний прут. — Щось тут, очевидно, таки будували.
— Казав же вам — кiлька разiв намагалися. Гаразд, ви тут побачили все, що хотiли?
— Чесно? — я вiльною рукою забрала пасмо волосся з лоба. — Сама не знала, якого дiдька хотiла тут побачити.
— На диво, — кивнув Бондар. — Iнодi, коли в когось є дуже сильне бажання, я проводжу невеличку екскурсiю. Нiкому зi спiвробiтникiв не довiряю, зрозумiйте мене правильно. Я сам цi пiдземелля близько року вивчав, i краще стороннiм не ризикувати. Правда, майже завжди цiкавi та роззяви спускаються вниз i далi першої галереї не йдуть. Ви як?
— Ну, я ж з вами.
— Усе одно субота сьогоднi, — знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.
Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.
— Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, — пояснив вiн. — Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, — говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. — Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, — закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. — Ласкаво просимо, гостi дорогi!
Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.
Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.
Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка — це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато-рожеве коло — свiтло вiд кишенькового лiхтарика.
— А це правда треба було робити? — поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.
— Що саме? Запалювати лiхтарика?
— Зачиняти дверi.
— Ларисо, — тон Бондаря звучав цiлком серйозно, — ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер — пiдземелля.
— З чого ви…
— З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню — нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?