Легенда про безголового

Кокотюха Андрей Анатольевич

— З нами? Саме з нами? Хто знав, що я вчора вночi тут поїду? Хто знав, що ми сьогоднi прийдемо сюди саме в цей час?

— Хай не з нами конкретно. Просто — хтось грається. Чи ти вперто вiриш у привидiв?

— Я ще не зiбралася з думками. Можливо, доведеться переглядати деякi свої погляди.

— Ну, а я своїх переглядати не хочу i не буду! — Стас стукнув кулаком по землi. — До ранку залишаюся тут. Якщо не викурю його звiдти, — вiн кивнув на хiд до пiдземелля, — викличемо сюди… Стоп! Вiдставити!

— Бачиш! — скористалася я його прозрiнням. — Кого викличеш? Скажеш

своєму начальству, що цiлу нiч iз київською адвокаткою чекав у засiдцi на безголового привида, але той не вилiз, тому давайте проведемо в пiдземеллi вiйськову операцiю, облаву чи щось ще? Навiть якщо нам обом повiрять, я не думаю, що в пiдземеллi ми когось чи щось, крiм щурiв, знайдемо.

— Другий вихiд? Вiрнiше — перший?

— З середини не вiдчиняється. А зовнiшнiй навiсний замок Бондар почепив, коли ми йшли звiдси. Може, перевiрити, чи висить?

— Думаєш, музейник наш у страшилки бавиться?

— Для чого йому? — Бондар пiсля сьогоднiшньої екскурсiї був менi все ж таки симпатичний, попри деякi його специфiчнi життєвi погляди. Не чекаючи, поки Стас почне будувати фантастичну теорiю змови всiх музейних працiвникiв свiту, я рiшуче витягла з кишенi мобiльник. Домашнiй i мобiльний телефони директора музею я сьогоднi на прощання забила в пам'ять свого телефону, i тепер, знайшовши хатнiй номер, активiзувала функцiю «Дзвонити». Слухавку взяли пiсля третього гудка.

— Ало?

— Добрий вечiр, Анатолiю, вибачте, що так пiзно…

— Нiчого, Ларисо, нiчого, — голос ученого звучав м'яко. — Знову якiсь проблеми?

— Навпаки. Ось, розказала кумi про нашу сьогоднiшню екскурсiю. Вона дивується: «Живемо, а не знаємо!» Просто накотило щось, вирiшила ще раз подякувати.

— Все нормально. Заходьте, ми вихiднi тiльки по понедiлках. Добранiч.

— Добранiч, — я натиснула «вiдбiй». — Бачиш? Вiн удома сидить. Навiть якщо, за твоєю теорiєю, вiн для чогось перевдягається привидом, за двадцять хвилин звiдси до свого дому не добiжить. А живе вiн, як я розумiю, на протилежному кiнцi мiста.

— Хрiн знає, де вiн живе, — буркнув Стас. — У мене стосовно цього твого кандидата не було ще жодних теорiй. Значить, якщо хтось сюди зстрибнув, то там i залишиться. Вартувати все одно треба.

— Не раджу. I говорити поки нiкому не раджу. Бондар каже — цей хiд продовбали дигери. Менi здається, вiн сам толком не знає, хто. Думаю, хiд до лабiринту прокопали не випадково i не випадковi люди. Дiзнайся щось про це, i не сидiтимеш дурно тут усю нiч.

Жихар почав сперечатися — вiн усе одно вперто хотiв ночувати тут, тим бiльше, що привид чи що воно там зникло буквально на очах, i якщо воно справдi не розчинилося в повiтрi, то iншого мiсця, куди можна щезнути, довкола просто немає. Та його на пiвсловi обiрвав дзвiнок мобiльного в кишенi.

— Слухаю, — коротко кинув вiн у трубку. — Я. Тут. Недалеко. Ясно, зараз буду. Усе, кажу, буду зараз. Давай.

Рiзка змiна в голосi пiдказувала — сталося щось, здатне помiняти плани Жихаря на тривалу засiдку. Вгадала.

Не чекаючи, поки щось запитають, Стас промовив:

— У мiлiцiї жiнка сидить iз заявою — чоловiк у неї пропав.

Мусив ще вчора пiд вечiр повернутися з Хмельницького. Майже добу чекала. Плаче. Тамара каже — треба їхати, Яровий пошук оголосив. Особовий склад збирає.

16 вересня, неділя

ЩЕ ОДИН

Цiєї ночi я не спала.

Зморило лише пiд ранок, i то — години на пiвтори. Потiм, прокинувшись наче вiд сильного поштовху, я перевернулася на спину i втупилася в стелю. У мiстечках господинi ще бiлили стелi крейдою, за бабiвською звичкою. Вони одягали старенькi линялi халати, зав'язували голови хустками, старанно ховаючи пiд них волосся, ставали на застеленi читаними газетами столи i, вмочаючи стерту вiд багаторiчного використання щiтку в скляну банку з розведеною крейдою, починали старанно шурувати. У великих мiстах про таке вже давно забули, вiддаючи перевагу шпалерам. Причому все частiше навiть тi, хто отримують державну платню, наймають для цiєї роботи майстрiв — витрачати на це особистий час, який у великому мiстi можна використати для додаткового заробiтку, вже мало хто хоче. А тут, у глухiй провiнцiї, мазання, а надто бiлiння стелi — цiлий ритуал, до якого готуються дуже довго i потiм так само довго обговорюють, ходячи одне до одного в гостi i вихваляючись кожен своєю роботою.

Правда, тепер у Подiльську є чим зайнятися i про що поговорити. I певно — вже через кiлька годин, бо неможливо буде приховати того, що почалося пiзно ввечерi.

…Коли ми з Жихарем прийшли до мiлiцейської будiвлi, вона нагадувала мурашник пiд час пожежi. Чоловiки в формi та цивiльному забiгали всередину i вибiгали звiдти без жодної мети. Поза сумнiвом, кожен хотiв бути корисним, але нiхто не знав, що саме для цього треба зробити. Бiля входу височiв Валерiй Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобiльному. Час вiд часу бiля нього на кiлька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий вiдправляв його помахом руки у невизначеному напрямку i знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник мiлiцiї забрав трубку вiд вуха i гаркнув, звертаючись до Стаса:

— Чому тут знову стороннi, Жихар! Де ти взагалi лазиш! Не чую!

Вiн ще кричав, коли на вулицю поспiхом вийшла Тамара, з ходу в'їхала в ситуацiю, стала мiж мною та Яровим i, не намагаючись навiть перекричати його, вiдчеканила:

— Ларисо, йди додому.

— Том…

— Йди додому, Ларисо, — не змiнюючи тону, повторила Тамара. — Будеш iз дiтьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацiю я вирiшила краще не встрявати, а покiрно послухатися. Йдучи геть, вiдчувала мiж лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав вiн дуже мало. Зниклий чоловiк — Вiктор Потурай, мiсцевий бiзнесмен середньої руки. Власне, не зовсiм мiсцевий — основний бiзнес крутився в Хмельницькому, там вiн тримав невеличку мережу мiнi-маркетiв. По одному такому магазинчиковi Потурай вiдкрив у кiлькох довколишнiх райцентрах, у тому числi — в Подiльську, своєму рiдному мiстi.