Лихии? попутав
Шрифт:
Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я... Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить... галас то проходить через мене, колише мене, присипляє... і десь далеко, тихо та безслідно зникає... Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:
– Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?
Злякалася я, аж кинулася... І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.
Одна кричала:
– Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої
А друга собі гукає:
– Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!
Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою... А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в'яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються... Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:
– Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!
Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний - все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.
– Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе.
– Та й сів.
Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!
А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.
– А... а перснів, перснів скільки!
– скрикнув.
Я стулила руку в кулак - не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...
– О-го-о! он аж коли почув твій голос!
– каже - та й пустив руку.
Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...
– Гетьте!
– сором'язливо одмовляю я йому.
– Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
– А ти хіба служиш?
– питає мене.
– Служу, - одказую.
– Відкіль же ти сама?
– З Непитайлівки...
– Як-то з Непитайлівки?..
– Так... Краще не питати.
– Чого ж так?
– Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
– Я городянський.
– А я з села,
– З Ла-за-рів-ки!
– якось провів він.
– Еге.
– Чи все ж там такі дівчата?
– Які?
– Такі, як ти, хороші!
Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» - кажу йому - та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.
Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...
– Бач, яка ти сором'язлива?
– промовив він.
– Постій же!
– Я й так нікуди не тікаю, - кажу йому з-за хвіртки.
– Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.
– А я не вийду.
– А я викличу.
– Ні, не викличете.
– Ну, там як буде, а сьогодні - прощай.
Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»
Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.
– Де се ти була, Варко?
– пита господиня.
– Там стояла, коло хвіртки, - кажу.
Повечеряли, спати полягали. Чую я - всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.
«Чи не дурна я, чи не скажена?
– думаю.
– Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали - устала б та хліб завдала», - думаю.
Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.
– Чого се ти така стала?
– аж скрикнули в один голос.
– Яка?
– Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!
– От, вигадуйте!
– одмовляю їм та й повернула додому.
А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк!
– аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.