Лихии? попутав

Мирний Панас

Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати - розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять - ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.

Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.

– А що, Варко, полегшало тобі?

– Та присохне, як на собаці!
– кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.

Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, - тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була

дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?

А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось - крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.

«Ох, моя головонько бідна!
– думаю.
– Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: «Отак наші заробляють! До такого дослужуються!..» А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!»

А з ним - не тільки що - боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, - тікаю мерщій у хату.

Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.

Одного разу - у Пилипівку то було - надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі - пряла, а Галя у кутку - шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:

– Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?

Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.

– Чого ти, Варко?
– аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.

– Що за знак, що за причина?
– все ж усилковується вона.

– Хіба, - кажу, - ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?

Дивлюся - господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.

– Як же се?
– питає, довго помовчавши.
– Од кого? Через кого?

– Та все, - кажу, - через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..

– Та від кого хоч, питаю тебе?

– Не питайте, - кажу їй, - нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!

– А-а-а, се, - каже, - той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт - от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!

Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...

Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.

Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту.

Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять!
– що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, - я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять - я того заслужила.

Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима - невикапаний батько!
– знайшлось воно у мене перед постом.

Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба - важко, робити - й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові - туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи!
– скрикнеш,- прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»

Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки - у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки?
– служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця - вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі... І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!

Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: «Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!»

Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:

– Чи правда, що то люди кажуть?

– Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!

Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.

– Отак, - каже, - Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся!
– Та й пішов.

На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг - зараз у сльози, у крик...

– Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все - своя воля та що людей чужих слухала... Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!

Дивлюся я на неї та думаю: «Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?..» Досада мене узяла.

– Годі, - кажу, - вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого - сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, - кажу, - нікому до того діла!