Лихии? попутав

Мирний Панас

Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.

– Та не ховайся, не ховайся!
– кричить.
– Од мого ока ніде не заховаєшся!

Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.

– Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?

– Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.

– Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так,

бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»

– Ти давно тут служиш?
– питає.

– Уже швидко рік буде.

– Як же я тебе нігде не бачив?

– Не знаю.

– А добре тут служити, не сварлива господиня?

– Ні, пошли, Боже, й повік таку.

– Отже я думаю кидати свого хазяїна.

«Так і він служить!
– трохи не скрикнула я.
– Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.

– Де ж ти у наймах?
– питаю.

– Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж.
– «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.

– І багато вас у хазяїна?

– Троє нас робить.

– А діла багато?

– Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.

«Он воно як!
– подумала я.
– Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».

– І хазяїн же робить?
– питаю його.

– Нащо б він і держав нас, якби сам робив!

– Так він, значить, вашими руками жар загрібає?

– А ти думаєш!.. Вони всі такі!

Мені так його шкода стало... Отакий хороший, бравий - та й у наймах вік коротає!.. Щось своє, щось рідне почула я в йому; може, і в його, як у мене, ні роду, ні приплоду, та ніхто не пригорне, не привітає... Жалко його стало.

Незабаром наша розмова перейшла у жарти... Він молодий, і я молода; згадаєш що сумне - зітхнеш та й знову до веселощів. Почали одно одному квітки пришивати. Я й незчулася, як уже біля його на лавці сиділа, як він мої персні поздіймав, собі на руки понадівав... Так мені хороше з ним сидіти, жартувати; любо так, як з братом рідним.

Довго я з ним просиділа. Уже й господиня прийшла, уже й ніч на землю налягла, почали світло світити, а я все сиджу, не примічаю того нічого, балакаю та жартую - так мені з ним весело-хороше. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа.

– Ну, прощай же, - каже, - Варко! Якщо завтра тобі вільно буде, то я й завтра прийду.

– Прощай, - кажу, - Василю (його Василем звали).
– І жартую до його: «Не вийду», - мовляю.

Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на мене та й каже:

– Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає.

Докір той гірше ножа мені

у серце вгородився...

Оже я стерпіла, змовчала; тільки думаю собі: «Усі ви однакові, бачу! Усім вам зависно, коли наймичка одну годину прогуляє... прокляті!., прокляті!..» Сльози так і душать мене.

А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:

– Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там і кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!

Се вона мене так умовляє, а я стою біля діжі, учиняю та думаю: «У, чортова господарська натура! Їй заздро, коли наймит або наймичка надіне не буденне, а празникове. Увесь світ зажерли б, прокляті, та ще б мало!»

Розсердилася я тоді на свою господиню. Уперше побачила, яка вона зла: що як багатий та так ходить, то й добре, а як бідний наймит у празниковій одежі, то вже й чортзна-що.

Полягали спати. Усі поснули, тільки я - ні. Мені він усе з ума не сходить, все перед очима - хороший та красний, як сонце, любий, як щастя, - усміхається... Як загадаєшся отак об йому, то і господиня, мов сова, лізе в очі... Так мов жалібно мовить-стогне, а все дивиться хижо, як сова... «Проклята!
– думаю я.
– І чого ти лізеш на думку з своїм хижим поглядом?..» Та й уриюся в подушки, щоб хоч заснути...

На другий вечір уп'ять його бачила, на третій - теж; і так кожного вечора. А тут уже й свято не за горами - рік мені виходить.

– А що ж, Варко, - пита мене хазяйка, - чи, може, де краще місце вишукала?

– Ні вже, - кажу, - я до вас привикла, а ви до мене, то краще зостануся.

Зосталася я. За гроші, що вислужила, купила перед празником плахту, запаску, купила хустку шовкову, чоботи-сап'янці; хотіла скриню купити, та раз - дорого, а вдруге - нігде постановити; так я й останні три карбованці господині дала до схову.

От і свято прийшло, Великдень. Вимилась, вичесалась я, убралася - як та маківка серед огороду. Пішла до церкви, його бачила, христосалась... Та як любо христосаться з ним!

Після обід хазяйка каже:

– Ти б, може, Варко, у село пішла, дядька, дядину одвідала.

– Що я там у їх не бачила?
– аж скрикнула.

Та не в село пішла, а на вигін за місто гуляти. Приходжу - і він там, стоїть, горіхи луска; попрохала я - дав і мені... Далі ми співали, на колисці гойдалися, весело так, весело прогуляли. Уже пізно одвів він мене додому.

Так, за гулянками, незчулася, коли й празники минули, почалися будні; знову робота - пекти, вчиняти. То я, бувало, стою біля діжі, учиняю, а думка за ним усюди ганяє, коло його голубкою в'ється. А одробила своє, то зараз і з хати, уже й за ворітьми, а тут і він приходить. Та так кожного вечора. Коли дощ або робота пильна не дасть нам побачитись, то журби не обберешся; ходиш, як курчат погубила, як рідного батька втеряла.

Так прийшла і Зелена неділя, уквітчала землю квітом, дерево - листом. Пахуче так усюди, зелено, тепленько, гарно!