Ловці манекенів
Шрифт:
– Іване Петровичу, коли дасте нам результати? – запитав експерта Бухов.
– До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.
– Дістанемо.
Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать – біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?
– Та жінка впізнала Ігоря, – пошепки мовив слідчий.
– Де він?!. Де?!. – закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: – Ні, неправда, неправда…
Бухов залишився з ним.
17
Того дня трапилося ще кілька подій.
Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.
У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.
Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.
Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері – відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню – нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?… Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.
Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.
– Де твої батьки?
– Вже на роботі, – Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.
– Ти сам живеш у під’їзді?
– Як це – сам?
– Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? – запитав суворо. Апостолов мовчав. – Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?
– Трохи потренувались.
– Коли повернулися додому?
– О дев’ятій вечора.
– І потім не зустрічалися?
– Ні.
– Ти не знайомий з Чикирдою Михайлом?
– Чикирда?… Навіть не чув.
– Шкода. Слухай уважно: з дому, як зсутеніє, ні кроку. Вдень – тільки з товаришами. Ти мене зрозумів? – Апостолов заперечно похитав головою. – Словом, стережись. Загинув Ігор.
Гантелі випали з його рук – грюкнули об підлогу…
Аркадію, блідому, остовпілому, з одвислою нижньою щелепою, Тополюк більше нічого не сказав. Сподівався, хлопець збагне, наскільки серйозне застереження. Залишив квартиру Апостолових. «Москвич» Бухова вже стояв біля першого під’їзду будинку № 24, де жили Біронські. На лаві сиділи жінки, товпилися чоловіки. Мабуть, довідалися про смерть Ігоря.
Євген туди не пішов – поспішав перевірити свідчення Аркадія. Отож у першу чергу зустрітися з тренером Кондруком, потім – в кафе «Дружба», до його батьків
Апостолов не збрехав: справді тренувався з Біронським, повернувся додому о дев’ятій вечора і не залишав квартири. В кафе не заходили. В школі поводились як слід. Тополюк ще навідався в дубовий гай, попитав там людей, чи їм не впало у вічі щось підозріле, чи не бачили чужої людини. Про це ж питав мешканців у дворі. На жаль, нічого втішного. Вбивця Біронського як з’явився непомітно, так і зник.
Євген добряче намотався по місту. Кілька разів дзвонив Бухову – цікавився новинами. Слідчий теж очікував актів експертизи. Нарешті о 17.05 Денис кинув два слова: «Принесли, приходь», – і поклав трубку. Євген, не гаючи часу, подався на тролейбусну зупинку.
Тополюка охопило збудження, мовби перед вирішальним двобоєм. Передчував – не сьогодні-завтра справу закінчать. Хай досі не вийшли на Кривого, на вбивцю Біронського, але підсвідомо відчував – скоро, скоро… Лише бракувало якогось факту, свідчення, наче художнику останнього мазка для завершення картини.
Євген позирнув на вікно кабінету Бухова – відчинене, але Дениса у ньому не було. Звісно, отримавши акти експертизи, він переглядав їх, вивчав, співставляв із фактами, робив припущення і висновки, – не відірвешся від стола. Он під кулястим декоративним деревом і його «Москвич». Значить, до гуртожитку Євген не їхатиме трамваєм – Денис обов’язково підкине. Це вже у нього зробилося правилом: після викриття банди крадіїв автомобілів (вони кілька разів намагалися вбити Тополюка) Бухов, якщо засиджувались до темряви, підвозив оперуповноваженого додому.
Слідчий сидів за столом. Зустрів Євгена замисленим, сумним поглядом. Вентилятор на сейфі гнав пругке повітря, і на маківці Дениса ворушилося волосся. Перед Буховим лежала справа за № 354, коричневий зошит і обласна газета.
– Ти не стомився? – несподівано запитав Денис, здогадуючись, що Євген мало спав цієї ночі.
– Чи вперше? – стенув Тополюк плечима. – Апостолов сказав правду: о дев’ятій вечора він повернувся з тренування і вже не виходив з квартири.
– А Біронський вийшов о десятій прогулятися перед сном. Мати наказала взяти ключі, щоб не будив їх. д вранці приготувала сніданок і пішла на роботу, не заглянувши до його кімнати. Вважала – спить Ігорок. Батькові теж пізніше вставати, отож не тривожились, поки та жінка… Його вбили між двадцять другою і двадцять третьою годинами якимсь тупим предметом, схоже, молотком, – повідомив слідчий факти, які, звичайно, встановила експертиза.
– Значить, він одразу подався до схованки, – зробив висновок Євген.
– Виходить, відразу, і хтось знав про неї, чекав там на нього, – додав Денис. – На пляшках і меблях, на цьому зошиті відбитки пальців Ігоря, Шейченка і ще однієї особи. Біронського – свіжі. На тому аркуші – відбитки зовсім інші. Думаю, у схованці невідомі відбитки – Апостолова. Врешті, перевіримо. А на аркуші…
– Може, вбивці?
– Можливо, – Бухов посунув до Тополюка газету. – Почитай на останній сторінці.