Ловці манекенів
Шрифт:
– Апостол усе звалить на Шейха або Бірона. Це точно, – спроквола сказав Денис. – Мертві не заперечать.
– Так, іншого виходу в нього нема, – і несподівано Євгенові спало на думку: – Слухай, Денисе, а часом серед потерпілих від прийомів…
Бухов уперше за час розмови скупо посміхнувся. Напевно, він теж дійшов такого висновку, тільки раніше, і тепер порадів кмітливості оперуповноваженого.
– Не поспішай. Про потерпілих потім, – перебив його Денис. – Ти забув про аркуш.
Достеменно забув. Бухов дістав його зі справи й
«5-37-28, Ковальов, Будьонного, 17, кв. 4, аеропорт, 8.45.
2-91-44, Наконечний, Пирогова, 203, кв. 56, з/вокзал, 9.27.
5-18-60, Степаненко, Толстого, 10, кв. 38, аеропорт, 10.10.
4-06-55, Троскот, Південна, 25, кв. 13, Балабанівка.
3-77-83, Поляхівський, Щорса, 4, кв. 10, з/вокзал, 11.30.
4-26-29, Новосад, Леніна, 31, кв. 22, а/вокзал, 13.00.
2-81-07, Гриник, Бучми, 14, кв. 33, тубдиспансер».
– Ребус? – іронічно запитав слідчий. – Що він говорить?
– Номери телефонів, прізвища, адреси, наче місця роботи і години… – розмірковуючи, відповів Євген. – Однак години… мов графіки руху транспорту.
– Еге, мов графіки. А телефони – квартирні зазначених громадян і адреси точні. Я перевіряв до твого приходу. Зауваж, Балабанівка і тубдиспансер у приміській зоні.
– Комусь із них дзвонив?
– Першим двом. Ніхто не відповів.
– Дивний список, – Євген вдивлявся в аркуш, намагаючись розгадати його таємницю.
– Тепер дзвони ти. Може, ти щасливий. Починай з першого.
Тополюк присунув до себе апарат, набрав 5-37-28. Озвалася жінка. Привітався з нею і підморгнув Бухову.
– Скажіть, товариш Ковальов удома? – запитав її.
– Юрій Іванович поїхав на курорт.
– Коли поїхав?
– Сьогодні. А хто його питає? Що йому передати?
Євген поклав трубку. Хай жінка вибачає його нечемність. Наконечний поїхав до Києва у відрядження, Степаненко у Москву на семінар. Капітан ніяк не міг добрати, кому і для чого був потрібний такий список. Слідчий теж сушив голову. Залишилося чотири адреси.
– Продовжуй, Євгене, і більше запитань, – порадив Денис. – А раптом щось проясниться.
Неохоче, ні на що не сподіваючись, Тополюк набрав номер 4-06-55. Відповів молодий жіночий голос.
– Попросіть товариша Троскота.
– Нема твого халамидника. Забрало манаття й подалося в свою Балабанівку. Ох і стішаться батьки! – недоброзичливо випалила жінка, аж капітан сторопів. – Товариш… Ледацюга і п’яниця воно, але й собі, як порядне, викликає таксі. Тьху! І більше не дзвони, бо ви одним миром мазані.
Євген засміявся й переказав розмову слідчому. Поляхівські відповіли чемно: виявилося, чоловік поїхав по турпутівці в Болгарію і теж замовляв таксі. Новосади не відповіли, а Гриник їздив на таксі в тубдиспансер на медогляд.
– Отож, Євгене, що у них спільне?
– Всі викликали таксі.
– О! – слідчий переможно
– Але з пошкодженою ногою шоферами не працюють. Принаймні на державному транспорті.
– Слушно. Втім, коло схованки міг бути водій або той, хто приймає замовлення на таксі,- пояснив Денис. Я оце весь час міркував над списком.
Слідчий мав рацію. Євген мовчки погодився з його припущенням. На завтра Тополюку випадало навести довідки про диспетчерів таксі. Чи дійсно хтось із них виявиться Кривим? А можливо, аркуш паперу випадково опинився біля вбитого Біронського? Гуляла людина в дубовому гаю і загубила, викинула…
18
Соромно зізнатись, але факт: Євген заснув десь о дев’ятій вечора. Сонце ще не сховалося за обрій, а висіло над містом малиновим колом.
Тополюку рідко щось снилось. Однак зараз чомусь приснилися Шейченко, Біронський і Апостолов. Вони тікали голим, як бубон, чорним полем, вбрані в білі штани і сорочки, а він ніяк не міг їх наздогнати – ноги зробилися ватяними, гукав, а голосу не було. І раптом юнаки наче під землю пішли. Коли Євген доплентався до того місця, побачив глибоку яму, а на дні три білі постаті. Навколо ні драбини, ні мотузки… Прокинувся з гнітючим почуттям безсилля.
О дев’ятій ранку вже був у таксопарку. Довгий жовтий будинок – наче велетенське довге, вифарбуване у жовтий колір таксі. Тополюк зайшов до контори, де коридором снували службовці. Євген розшукав кабінет начальника відділу кадрів. Торкнув двері, оббиті чорним дерматином. Замкнені.
Зазирнув у відділ кадрів. Дві жінки сиділи за столами. Одна з них, замовкнувши на півслові, запитально подивилася на Тополюка.
– Буде ваш начальник?
– Він у директора, підписує трудові книжки.
– А його прізвище?
– Вихованець Олександр Лаврентійович.
– Дякую, – Євген зачинив двері.
Кортіло зазирнути до центральної диспетчерської: а раптом там високий, чорнявий хлопець і поруч нього ціпочок… Капітанові здавалося, що він відразу впізнав би Кривого. Однак він зупинився біля вікна, чекаючи Вихованця. Поглядав на відвідувачів. У коридорі стояв рівний гул, наче на вокзалі. Повз вікно до воріт проїжджали таксі – верталися зі змін у парк.
Євген видобув аркуш з телефонами, прізвищами й адресами, пробіг по ньому очима – відновив у пам’яті почерк.
З приймальні вийшов невисокий чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, кругловидий, біляве волосся зачесане назад. Ступав твердо, впевнено, тримався прямо. Вгадувалась військова виправка. Чомусь часто у кадрах працюють офіцери запасу. В короткопалій руці чоловік тримав кілька сірих книжечок. Мабуть, звик до чіткості й точності в армії, тому відповідальна робота з документами йому до душі.
Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.
– Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.