Ловці манекенів
Шрифт:
Ще вилучили газету з некрологом. Коло нього стояла масна цифра «І», написана червоним олівцем. Початок лічби Заворотним своїх жертв.
Пізно ввечері стомлені, вже з пригаслим збудженням Євген з Денисом міркували над завершенням розслідування.
– Тепер нам відомо, звідки у Шейченка п’ять тисяч карбованців, – сказав слідчий.
– Звісно, він комусь збував золоті монети.
Вони згадали кафе
– Обоє закрутились… – докірливо сказав він. – Я ж докопався до історії схрону в дубовому гаю. Виявляється, то залишки підвалу веселого будинку з червоним ліхтарем пані Віцінської. В революцію його спалили, зруйнували. В двадцяті роки тут діяла банда Кабанця: трусила непманів, грабувала шинкарів і лихварів, власників магазинів. Рядових бандитів переловили, а Кабанця з кількома прибічниками не знайшли. Отже, мож-на припустити, що вони відсиджувались у пані Віцінської, а скарб або їхній, або тієї пані.
У суботу, в день, коли трійця відвідувала кафе «Дружба», Тополюк і Бухов посадили Апостолова і двох його однокласників за столик, хлопців спинами до входу, Аркадія – обличчям. Самі слідчі й оперуповноваже-ні розташувалися за сусіднім столом. Сподівалися, що невідомий, зацікавлений в придбанні імперіалів, нічого не підозрюючи, завітає в кафе.
І водночас їх турбувала думка: чи передплачував і читав обласну газету покупець? Адже міг звернути увагу на некролог, насторожитись, і тоді… Однак іншої ниточки вони не мали.
Юнаки спочатку трималися скуто, але коли заграв автоматичний програвач, розслабилися і вже з задоволенням пили каву і соки, ласували тістечками, заздрісно позирали на танцюючих. Одне слово, поводились, наче не поховали двох своїх товаришів поспіль. До речі, Апостолову, напевно, не спадало на думку, що до слідства потрапив коричневий зошит, і вже розшукано сімох потерпілих, які впізнали свої шапки і трійцю на фотокартках.
Аркадій припинив, як Євген дізнався, відвідувати тренування і після вбивства Біронського нікуди не виходив з хати, лише в школу.
Апостолов, коли Тополюк запропонував йому піти в кафе, злякано відмовлявся, поки Євген не сказав, що з ним будуть два однокласники і вони. Помітив, що коли рипіли двері, Аркадій або повертався, або скидав очі на нового відвідувача. Він мовби когось чекав.
Тополюк і Бухов розглядали присутніх, стиха розмовляли, пили каву. Так минула година. Юнаки вже почали нудьгувати, а слідчому і оперуповноваженому в душу поволі закрадалися сумніви стосовно доцільності задуму.
І коли надія майже розтанула, несподівано, наче з-під землі (як вони прогавили його прихід?!), з’явився біля Апостолова чоловік років сорока п’яти, приземкуватий, в коричневому костюмі, вилицюватий, сивий, з широкими рудими бакенбардами (а Макашина про них ні слова!). Нахилився до Аркадія, який відразу напружився, і запитав:
– А де Віталик?
– Він… захворів, страшна ангіна, наївся морозива.
– Шкода. Передай привіт. Скажи – від Зіновія.
Буфетниця Макашина їм кивнула: той. От і все. Євген глянув на годинник – 21.10. Десятикласників залишили в кафе. Тополюк і Бухов пішли за Зіновієм. Він привів їх у центр міста, в будинок навпроти універмагу, на третій поверх, квартира 18. Прізвище – Храбан З.Д. Вранці вже мали інформацію: Храбан Зіновій Демидович, 1940 року народження, лікар-стоматолог. Відразу виринув у пам’яті Євгена акт розтину Шейченка, де, між іншим, зазначено про запломбований зуб. Ось де вони познайомились! Бухов подзвонив у поліклініку – Храбан працював з 14.00. Вони поїхали з експертами до нього на обшук. Знайшли дві ощадні книжки, дев’ять тисяч карбованців, коштовності і в люстрі двадцять імперіалів. Банально, але часто зубних лікарів і техніків вабить золото.
Після судовопсихіатричної експертизи судили Заворотного, а потім Апостолова. Разом із вироком суд виніс окрему ухвалу про незадовільну виховну роботу в школі № 37. Педагоги, учні і батьки були шоковані.
А Євген ще довго згадував знак «рейдерів» – букву R, пронизану лиховісною ламаною блискавкою.