Lux perpetua
Шрифт:
Отямився весь у бинтах, на гороховинні, на трясучому возі. Придорожній бузок пахнув так по-травневому, що якусь мить йому здавалося, що час повернув назад — або що все, прожите ним за останні два роки, було сном. Що зараз травень 1428 року, а його, пораненого, везуть до шпиталю в Олаві. Що Ютта, жива і любляча, чекає в монастирі кларисок у Білому Костелі.
Але це був не сон і не подорож назад у часі. На руках і ногах він мав кайдани. А солдати, які їхали поряд із возом, розмовляли по-польськи.
Він насилу піднявся на лікті — відчував, що все його тіло зболене і стягнуте швами. Побачив осяяний призахідним сонцем
— Куди… — він поборов сухість у горлі. — Куди ви мене… везете?
— Стули пельку! — гримнув один із солдатів ескорту. — Заборонено! Був наказ: як почне що балакати, обухом бити по зубах. Так що гляди мені!
— Облиш, — стримав його другий. — Зглянься. Він же не балака, йно пита. А то ж бо кінець його дороги. Хай зна, де йому зогнити доведеться.
У небі каркали ворони.
— Це, братику, замок Лелів.
Гадаю, жоден із вас ніколи не сидів у тяжкій в'язниці. Жоден із вас, шляхетні панове лицарі, жоден із присутніх тут у корчмі побожних і богобійних ченців. Жоден з їх милостей купців. Жоден із вас, думаю, не бачив глибоких підземель, просяклих гнилою водою льохів і смердючих темниць. Га?
Жоден із вас.
І нема, запевняю вас, за чим жаліти.
За доброго короля Владислава Ягайла було в Польщі кілька тяжких в'язниць, в'язниць, які викликали страх. Краківська вежа. Хенціни. Сандомир. Олькуш. Ольштин, у якому заморили голодом Мацька Борковиця. Острежнік. Ілжа. Липовець.
І була одна в'язниця, на саму згадку про яку люди затихали і блідли.
Лелівський замок.
В інших в'язницях сиділи, в інших в'язницях мучилися. З інших в'язниць виходили.
З Лельова не виходив ніхто.
Розділ двадцять другий
У королівському замку в Ленчиці панувала атмосфера неспокою і нервового поспіху. Готували житлові приміщення в Старому Домі, прибирали, умебльовували і прикрашали представницьку залу. Інформація про те, що саме Ленчицю було вибрано місцем мирних переговорів, дійшла до бургграфа пізно, майже в останній момент, і часу на приготування залишилося справді мало. Бургграф бігав по Старому Домі, лаяв, проклинав, підганяв, сварив, весь час запитував, чи, бува, з вежі вже не видно кортежу єпископів і польських панів або ж наближення посольства хрестоносців. З боку Ордену очікували, зокрема, Конрада фон Ерліхгаузена з Мальборка і Людвіга фон Лауша, комтура Торуні, мав бути серед послів і Франц Кушмальц, вармінський єпископ. З поляків чекали єпископів Збігнева Олесницького і Владислава з Опорова, краківського каштеляна Миколая з Міхалова і познанського каштеляна Доброгоста з Шамотул.
Найважливіший представник польської сторони тим часом уже встиг прибути до Ленчиці. Одразу після прибуття він усамітнився у приготованих для нього покоях. Там він прийняв, як донесли бургграфу, дивного гостя в каптурі. І наказав, щоби його не турбували.
Грудневий вітер стрясав віконниці, свистів у щілинах.
— Хрестоносці погодяться на перемир'я, — сказала, відкидаючи волосся на спину, Рікса Картафіла де Фонсека, шпигунка на службі Владислава Ягайла, короля Польщі. — Бояться, що ми зно ву нацькуємо на них гуситів. Крім того, на них тиснуть прусські стани, які погрожують відмовитися коритися. У станах значною особистістю стає лицар з Хелма Ян Бажинський. Раджу вашій превелебності запам'ятати це прізвище. Опозиція хрестоносцям у Пруссії набирає сили, а Бажинський має шанси
— До поради прислухаюся, — відповів Войцех Ястшембець, гнезненський архієпископ-митрополит, примас Польщі і Литви. — Я завжди прислухаюся до твоїх порад, дочко. Ти надаєш нам безцінні послуги. А сама весь час залишаєшся в тіні. Ні про що не просиш, ні про почесті, ні про нагороди.
Рікса усміхнулася. Кутиком губів.
— Ваша превелебність, — повільно вимовила вона, — спонукає мене насмілитися. І попросити.
— Проси.
— Хрестоносці приїжджають до Ленчиці просити про перемир'я. Є шанс укласти вічний мир із Орденом на вигідних для Польщі умовах. Є шанс повернути собі Нешаву і позбавити Свидригайла підтримки хрестоносців. У цьому є чимала заслуга чехів: заслуга Яна Чапека із Сан — та ще того страху, який Сирітки посіяли в Новій Марці та під Гданськом.{66} Паб'яницька угода і союз Польщі з гуситами похитнули бойовий дух тевтонців, ваша превелебність напевне це визнає.
— До чого цей довгий вступ? Кажи ж бо, дочко, у чому річ?
— У мене прохання. Щоби відзначити союзи, вікторії та успіхи. Щоб ушанувати їх помилуванням. Амністією. Однією. І тихою.
— Хто?
— В'язень Лельова.
Войцех Ястшембець довго мовчав. Потім довго кашляв. «Тридцять миль від Гнезна до Ленчиці, — подумала Рікса. Не на його вік такі подорожі. Ще й у таку погоду».
— В'язень Лельова, — нарешті вимовив примас, — є державним в'язнем.
— Він є політичним в'язнем, — виправила вона, схиливши голову. — А в політиці сталися досить принципові зміни, чи не так? Сьогодні вже всім відомо, що напад на ясногурський монастир вчинили аж ніяк не вірні Чаші чеські гусити…
— А що це був звичайний акт розбою, — поспішно закінчив Ястшембець. — Звичайний грабіжницький напад у виконанні посполитих бандитів…
— Переважно польської національності…
— …покидьків без батьківщини і віри, — з притиском виправив примас. — Тупих грабіжників, які поняття не мали, на що піднімають руку. Які покалічили чудотворний образ бездумно…
— За осквернення святині, — з притиском вставила агентка, — їх усіх повинна спіткати кара Божа. Більшості уже начебто немає серед живих.{67} Померли, ще й року не минуло від нападу на монастир. І правильно. Усі повинні померти. Ув'язнені теж. Рука Бога.
Ястшембець склав долоні, як для молитви, опустив очі, щоби приховати їх блиск. Потім підняв голову.
— Отже, караюча десниця Бога, — запитав він, — впаде і на в'язня Лельова? В'язень Лельова також помре? Ніхто не знатиме, де його поховано? Усі про нього забудуть?
— Усі.
— А краківський єпископ?
— Краківського єпископа, — тихо промовила Рікса, — більше не цікавить справа Ченстохови. Він не має жодного інтересу розкопувати могили і будити лихо, яке спить. Він знає, що було би краще, якби всі забули про Ясну Гуру і знищений образ. Що його, зрештою, як мені доводилося чути, у Кракові реставрують, і невдовзі він, як раніше, висітиме у монастирі паулінів. Ніби нічого й не сталося.
— Тож хай буде так, — промовив Ястшембець. — Хай буде так, дочко. Хоча я волів би, визнаю, щоби ти просила про щось інше.
Але в тебе великі заслуги на службі Короні… І ти й далі примножуєш свої заслуги, працюєш віддано і жертовно. Небагато таких, як ти, небагато таких у мене, надто тепер…
«Тепер, — подумав він, — коли один із моїх найкращих людей загинув у Шльонську. Лукаш Божичко, успішний і добре законспірований агент, вірний слуга Польської Корони. Помер, хоча завдана залізом рана була легкою. Непоправна втрата. Звідки, звідки брати наступників?»