Lux perpetua
Шрифт:
Били на сполох дзвони костелів Святого Хреста, а також Петра і Павла. Гупали чоботи, бряжчало залізо, кричали сотники. Місто готувалося до оборони.
— Попереду йдуть патрулі, — доповів лицар Анцельм фон Редерн, прибувши з дозору. — За ними йде кінний загін, понад триста коней. За кінними тягнеться ціла сила — приблизно шість-сім тисяч з більш як двома сотнями возів. Облогових машин немає.
— Отже, на місто не вдарять, — полегшено зітхнув Лутпольд Ухтеріц, староста Житави. — Згожелець за своїми мурами теж може, здається мені, спати спокійно. Але що вже дістанеться містечкам, підгороддям
— В Остріці, — заламав руки Венантіус Пак, абат францисканців, — ледве-ледве нові крокви гонтою криють… Монастир цистерціанок досі в руїнах… Бернштадт іще не піднявся з попелу…
— І ми їм це дозволимо? — запально заволав юний Каспар Герсдооб. — Не вийдемо з-за стін? Не вийдемо в поле?
Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді і Жарах, тільки презирливо фиркнув. Староста Ухтеріц глянув юнакові в очі.
— Їх сім тисяч, — холодно відповів він. — 3 чим ти хочеш у поле, хлопче?
— З іменем Бога на устах! На Бога, я зі своїми йду!
— Я не тримаю.
— Якщо дозволите, покину Житаву і я. Зі своїми людьми.
Лутпольд Ухтеріц озирнувся. І ковтнув слину.
Біркарт Грелленорт, посланець вроцлавського єпископа. Високий, худий, чорноволосий і вбраний у чорне. Пташині очі, лиха усмішка. І погляд диявола.
— Ідіть, — він махнув рукою на знак дозволу. — Ідіть, пане Грелленорт.
«Дай Боже, щоб якнайдалі, — додав подумки. — І не повертайтеся. Ні ти, ні жоден із твоїх пекельних вершників».
Рейневан відчував магію. Він умів її відчувати. Як виявилося, він не втратив цього корисного вміння.
Високу дорогу вони облишили невдовзі після виїзду з Легниці, їх змусила до цього раптова і надзвичайна активність роз'їздів і патрулів, які зупиняли всіх для контролю і докучали їм усіма можливими способами. Внаслідок вістей із Лужиць психоз гуситських шпигунів, чарівниць і єврейських диверсантів передався в Легниці всім, охопив усіх поголовно. При виїзді з міста вони змарнували купу часу, Хойновська брама була повністю закоркована. Щоправда, контролю та перевірці підлягали тільки ті, хто хотів в'їхати в місто, однак і тих, хто з нього виїжджав, розглядали надто вже підозріливо. Дороги кишіли озброєними людьми. За самою Легницею, ледве виїхавши на Bia Регія, тракт, котрий вів через усю Європу, вони нарвалися на кінний загін, що перевіряв подорожніх. Від халепи їх урятував скандал, влашто ваний київським купцем, який повертався додому і був розлючений тим, що кнехти перетрушують йому вози і абсолютно не розуміють, що він їм каже. Близько чверті милі відділяло їх від митної палати в Ейбенмюлі, Рікса підозрювала, що там іще один перевірочний пункт; імовірно, пост і блокада були також при митній палаті в Томашові. Отож хоча Bia Регія і давала можливість подорожувати швидко та зручно, розважливіше було покинути транс'європейський тракт і їхати лісами.
Ніч застала їх поблизу Хойнова, який після минулорічного рейду все ще лишався руїною і попелищем. Оглянувши зранку згарище міста, Рейневан засумнівався, що воно коли-небудь зуміє піднятися з руїни.
Вони далі трималися польових доріг, стежок і вибоїстих лісових шляхів, прямуючи на захід. Минули, дивлячись на нього згори, розташоване в долині сільце над поворотом звивистої річки. І тут Рейневан відчув магію.
Він відчував її, винюхував у лісовому запаху моху та живиці, у вітрі, чув у нервових скриках сойок і сорок, у шумі листя та у скрипінні стовбурів. Тривога, яка наростала раптовою хвилею, змусила його зупинити Ріксу, міцно схопивши за трензелі її коня.
— Adsumus! Adsu-u-umus!
З-за порослого ожиною хребта зліва вилетіли і кинулися на них по схилу десятеро Чорних Вершників.
Вони розвернули коней і карколомним галопом помчали вниз, до річки. Коли вони форсували її у бризках болота, з правого флангу їх оточили наступні п'ять Вершників. Рейневан уже встиг, хоча й на скаку, накрутити корбу свого мисливського арбалета, тепер підкинув ложе до щоки і натиснув на спуск. Пам'ятаючи давню науку і досвід, він цілився не в людину, а в коня. Вороний огир, у якого влучила стріла, став дибки і поніс, скинувши на землю не тільки свого вершника, а й двох сусідніх, а серед решти посіяв сум'яття, яке дозволило їм прорватися. І тепер вони гнали, колючи коней шпорами, улоговиною вниз, на рівнину, туди, де біліла стрічка Високої дороги. З-під копит летів клаптями дерен. А переслідувачі наступали їм на п'яти.
— Adsumus! Adsumus!
З яру справа, зовсім поруч, вилетіли наступні Вершники, на п'яти конях. Вони були настільки близько, що в одному з них він упізнав дівчину. «Я її знаю, вже бачив», — подумав він. І пригнувся в сідлі — саме вчасно, бо кинутий спис шурнув йому по плечу.
— Adsu-u-u-umu-u-us!
З тупотом копит вони вискочили на Bia Регія, у божевільній гонитві збільшили розрив. Вершники мчали позаду, дихаючи їм у спину. Рейневан вражено побачив, як на чоло погоні висувається один із них, як мчить із розвіяним на кшталт демонських крил плащем. Він знав, хто це. Знав ще до того, як упізнав. Схилив голову на гриву — і кинувся диким галопом. За Ріксою, гніда кобила якої мчала, мов олень. Попри неймовірні зусилля, Чорні Вершники почали відставати. Спочатку незначно, потім дедалі помітніше. Вони відставали. Але не припиняли погоні. Рейневан знав, що не припинять. Рікса теж це знала.
— Митна! — вона перекричала вітер. — Палата!
Він зрозумів. Контрольний пункт у Томашові, який вони хотіли оминути, тепер міг стати їхнім порятунком. Скупчення людей могло виявитися для них спасінням.
Але від митної палати їх відділяла все ще чимала відстань. А коні, хоч і прудкі, хоч усе ще не дозволяли Чорним Вершникам скоротити розрив, все-таки були не залізні.
Рейневан відчув магію. Почув її.
Стінолаз, не припиняючи чвалу, підняв руку, прокричав заклинання, Коні Рейневана і Рікси у відповідь дико заіржали.
Дорога перед ними, Bia Регія, що пролягала поміж шпалерами дерев, досі пласка, як стіл, раптом немов стала дибки. Там, де ще мить тому було рівно і гладко, тепер виріс схил. Безкінечний крутий підйом.
— Це ілюзія! — крикнув Рейневан. — Це чари! Цього нема!
— Скажи це коням!
Казати не було сенсу. Коні стишили біг на підйомі. Вони дерлися на нього, але почали храпати, хрипіти, губити клапті піни. Ззаду до них долинув тріумфальний крик.
— У поле! З дороги — і в поле!
Вони звернули. Але й поле вже не було полем. Воно було горою, яка здавалася ще крутішою, ніж дорога.
«Настав, — вирішив Рейневан, — час на відчайдушні заходи».
Він витягнув з-під куртки шнурок і підвішений на ньому прожилкуватий камінець з очком у формі людського ока. Начебто кастильський, начебто привезений з Бургоса, придбаний у легницькому провулку Магів. Куплений за три гроші. І, ймовірно, саме стільки й вартий.
— Viendo, no vean!{36} — закричав він, стискаючи талісман у спотілому кулаку з такою силою, ніби хотів його розчавити. — Viendo, no vean! Убік, Рікса, убік! До лісу! Їдь до лісу!