Лялечка і Мацько
Шрифт:
– Та… так… — розвів руками хлопець.
– Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
– Зараз пошукаю. А що би ти їв?
– Що-небудь.
– Почекай.
Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою.
Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.
– Хороший ти, як тебе там звати?
– Олег.
– Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.
– А тебе, лисе, як звати? Лис?
– Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
– Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?
– Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?
– Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
– Як ти туди вилізеш?
– Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?
– Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!
– Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…
– Я діда спитаю.
– Спитай. Тільки про мене ні-ні!
– Ні-ні!
– Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.
– «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.
– Ну, бувай!
– Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.
А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ дванадцятий,
Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
– Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
– Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
– Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
– Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.
– Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
– Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
– І що ти зробив?
– Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
– А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.
– А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
– Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
– Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
– Кущик. А до того був лисом.
– Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…
– Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
– Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
– Господаря? О боже! Я пропав!
– Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.
– Ну, мені час снідати.
– А що ти будеш снідати? — спитав лис.
– Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
– А миші тут на горищі є?
– Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
– Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
– Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.
– Миші, — зітхнув він. — Якби їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!