Лялечка і Мацько
Шрифт:
І знову заплющила єдине жовте око.
Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав, про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.
Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, а ще краще, щоб не світив місяць, лис біг міг кущів потаємною стежкою, блискавкою
Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом…Втім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах — запах курей.
Отак він заснув, натомлений за день, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.
Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга — маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її затицькувала:
– Тихо, тихо…
Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Він і Борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисову якогось порошку, щезли.
Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу і навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.
Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо поволі заповнювалось хмарами. Він не почув, як з гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:
– Он де ти, голубе! Ну, спи, спи…Наморився, видно.
Лісник вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.
Розділ п’ятий,
Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати, чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?
Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, і вона покликала діда.
Той задрімав було у холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. Лялечка заліз під ковдру і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах,
– Я тобі понявкаю! — сердито сказав дід. — Сиди тихо, бо, як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!
– Та-ра-ба-ра! — огризнувся Лялечка.
Дід уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, якщо вона розумна.
Лялечка й справді все зрозумів і притих. В шибку відчиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.
Хлопець не помітив, як заснув, і йому приснилось море. Велике-велике. Він йде з мамою берегом, і йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає йому зачерпнути. Він виривається і ніяк не може вирватись. Море дуже шумить.
Лялечка прокинувся. Вода й справді шуміла, тільки її не було видно через заслонене вікно. Падав дощ, а це означало, що на річку вони не підуть. Доведеться сидіти в хаті. Але дощ перестав, і надвір його врешті пустили.
Лялечка стрибав через калюжі, а потім побіг до Славка. Той сидів на колоді за хатою і стругав гілку великим ножем.
– Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!
– Що, що! Рогатку роблю, не видиш?
Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись і підсунув йому цукерок.
Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й знову взявся за роботу.
– Мене баба била, — він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. — Як виросту, я їй покажу…
І Славко сказав дуже погане слово. Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.
– Знаєш, нащо мені рогатка?
— Нащо? — спитав Лялечка.
– На лиса! Я стрельну в нього, то буде знати!
– На котрого лиса?
– На того, що кури краде. Тато видів удосвіта, як лис крутився коло стайні.
– А-а, кивнув Лялечка. — А ти його бачив!
– Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури нам покраде… — і Славко знову сказав погане слово.
– А де він живе?
– Та в лісі, там, — і показав рукою. — Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.
Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно як на долоні городи, за ними річку, поле, і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.
– Він звідти приходить, видиш?
– Виджу, — відказав Лялечка.
Вони посідали на траву і Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже хотіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому не дозволяли навіть підійти до ножа і сірників.
– Олежку, Олежку!
Славко озирнувся і пригнув голову:
– Твій дідо. Тікаймо!
Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу: