Любий бо-пер!..

Дері Тібор

А це ще й Жофі з деяких пір почала довбати мене, аби я забрав хлопчика додому.

— Привезіть додому хлопчика, молодий пане! — казала вона. — Хочу побачити його перед смертю.

— У такому разі ще встигнете, — відказував я. — Адже це ви будете вищирятися біля моєї могили, а не я біля вашої.

Стара засміялася.

— Не доведи Господи, — мовила вона. — Тоді я денно й нощно витиму над вашим надгробком, аж поки й мене не забере диявол.

— Диявол? — перепитав я роздратовано. — То ви й у пеклі намірилися мені дошкуляти?

Стара не відповіла.

— Балачки балачками, а дитину додому таки спровадьте, молодий пане, — попросила вона через якийсь час.

— Навіщо?

— Бо в домі потрібен чоловік.

— Ідіть до біса, старе бабисько!

Соромно згадати, але вона мене так розгнівала, що того дня я повернувся

додому лише пізно вночі, коли напевне знав, що вона вже в ліжку. Ще бракує, щоб вона і в мої сни поткнула свого червоного всюдисущого носа і невгамовного, як помело, язика. Їй, бачте, замало оббирати мене до нитки, вона ще й сміється з мене? І то зверхньо, як дурноверхі дорослі з малої недосвідченої дитини: мовляв, пожди-пожди, колись і тебе життя навчить! Будеш і ти ледве ноги волочити. Ніби я зараз їх не волочу, до того ж щораз повільніше. А останньо в її голосі з'явилися жалісливі нотки: мовляв, бачу-бачу, що повільніше, врешті і в тебе, бідолахо, заростає тім'ячко. Годі й казати, що ревнива стара відьма точно вирахувала, відколи — а й справді: відколи?.. Бог його знає, — я не ночував поза домом, так само, як раніше вона своїм гачкуватим відьомським нюхом безпомильно визначала, коли я був у жіночому товаристві, і щоразу давала мені про це знати ледь помітним, мстивим посіпуванням ніздрів.

Візит панни Сільвії збив з пантелику не тільки мене, а й її теж; вона підозріло розглядала мене то справа, то зліва, і якщо випадково перехоплювала мій погляд, одразу ж опускала очі. Якби я зміг колись назвати її матір'ю, тобто не соромився її, то спитав би прямо: ну, ти ж усе знаєш? Ти бачиш крізь стіни й чуєш кожен звук? Зазираєш у мої найниціші сни?

Та навряд чи ти знаєш усе. Тобі невідомо, що наступної після тієї сумнозвісної пригоди ночі я лежав поруч з Сільвією — за її відсутності — й довів самому собі, що мій чоловічий вік ще не минув. Якби я захотів, то міг би здійснити зґвалтування духа й тіла жінки, її шокання легко викинув би з голови, а шелест сторінок рукопису — з пам'яті. Коли вона отак лежала біля мене, моя фантазія малювала її обриси, вона догідливо рухалась або завмирала згідно з диктатом мого смаку, і я, заспокоюючись, переконався, що й надалі залишаюся паном і господарем усіх своїх тілесних органів. Нема чого відмовлятися від фізичної насолоди кохання, вирішив я ще по обіді. Певна річ, не йдеться про надлишкову трату сили. Це прерогатива легковажних двадцятирічних молодиків, які бездумно розтринькують свою дурну життєрадісність. Та я знаю, що мені вже не двадцять, хоч і не можу підтвердити цього ні метрикою, ні свідоцтвом про хрещення.

Ні, панночко, ми не будемо тринькати свої сили, повідомив я гарячій і розшалілій у моїй уяві Сільвії Вуковіч, бо ми, слава Богу, не двадцятирічні. Ми розважливі, навіть, у певному сенсі, скупуваті, бо найкращі життєві соки бережемо для роботи. Ось тепер, як бачите, я задовольнив би вас до нестями — легко! — та, на жаль, не маю часу — цьом-цьом, — бо на мене вже з нетерпінням чекає письмовий стіл… І шо — рукописи?.. І шо — мої, еге ж?

З цим я й вступив до нової епохи свого життя — в лабіринт самоомани. Правда, блукав я там недовго, але ґуль понабивав чимало. Щоночі я переконував себе в тому, що мені є що витрачати, якщо забажаю; моє тіло продовжує мені вірно служити, терпляче витримуючи пустотливі вибрики моєї уяви. Це залежить лише від мене, розмірковував я, лежачи під тьмяною зірочкою нічника і вдивляючись у невиразні в темряві обриси мого улюбленого письмового столу. Тільки від мене залежить, чи, зіп'явшись вранці на ноги, я злечу до зірок, або скромніше — поближче до них — чи тут, на цій грішній землі, підніму слухавку і зателефоную Сільвії Вуковіч, яка з безмежним оптимізмом залишила на моєму столі свою адресу й номер телефону.

Я так і не зателефонував їй. Щовечора давав собі слово це зробити, проте вранці відмовлявся від власного рішення. Якщо моя рука все ж тяглася до слухавки, я відсмикував її, ніби мене вкусило «шо» в подобі павука. Я мушу працювати, казав я собі, адже все блаженство людства, безсумнівно, залежить від закрутасів мого пера, як і блаженство моїх сусідів Іштвана Барца та Йожефа Кеттауера, що, висунувшись з вікон і, тамуючи дух, з двох боків спостерігають за порухами моєї ручки. А за ними — уся країна нашорошила вуха. Та що країна! — усе людство, адже мої книги перекладені на чотирнадцять мов світу. Так, я жертва почуття обов'язку: я не можу зателефонувати

Сільвії Вуковіч. Не тому, що невпевнений у собі, адже щоночі доводжу, що можу обходитися з нею, як душа забажає; і не тому, що надто вразливий, бо не раз до цього падав і в вульгарніші обійми. Я керувався не письменницькою моральністю — хай йому грець! — адже друкуються й гірші, ніж у неї, рукописи. Гадаю, на моїй репутації не з'явилася б надто масна пляма, якби я один раз на старості купив її ціною жіночої усмішки.

— Мені шкода, панночко, — міг би я сказати їй по телефону, входячи в Робесп'єрову роль Непідкупного, — безумовно, я міг би коли завгодно виправити допущену минулого разу невправність, однак за браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді.

Однак минув певний час, поки я себе викрив. Боягузтво глибоко зачаїлося в моїй душі, і мені бракувало духу пройти випробування дійсністю. Бо десь у самому своєму осерді я таки знав, знав навіть краще від своїх внутрішніх залоз, що старішаю, і мій шлях наближається до кінця: тепер уже й не страшно ставати легкодухим. Ясно усвідомлюючи при цьому і мудро з тим примирившись, що наприкінці ми все одно будемо переможені, все ж деякий час, хай лише тліючи, ми ще здатні чесно вершити свою справу. Мені огидні стариґані, що козиряться в молодики. Моя рука добре знала, що робить, коли, потягшись до телефону, зненацька відсмикувалась: вона не хотіла мене зраджувати. Вона краще за мене знала жахливу прірву між уявою і дійсністю.

Повторюю, період лицемірства і самообману швидко добіг кінця, раптово провалився, ніби в прірву. По обіді якогось дня — пам'ятаю, то була субота — я несподівано скис. Цьому не було жодної причини. І тут я раптово усвідомив, що старість лупнула мене в потилицю і я гепнувся додолу, щоб більше не підвестися. Марно я умовляв себе, що моя чоловіча сила ночами ще заграє' зі мною, однак душа — проклята! — знала, що я вже ніколи більше не пізнаю — як сказано в Старому Заповіту — живу, з плоті й крові, жінку. Місце в постелі поруч зі мною охололо назавжди.

Повторюю, не було жодної видимої причини для того, щоб спала полуда, яка так глибоко таїлася у звивинах моїх мізків, що жоден психологічний пінцет не витяг би її звідти. Я сидів за письмовим столом, у полуничному світлі весняного присмерку, долаштовуючи фразу у своєму ще незакінченому романі, коли зненацька спіймав себе на тому, що плачу. Сльози лились по моєму обличчю, на моїх старечих губах відчувалася сіль. Я здивувався, облизав губи. Ридання прорвалося вже згодом, пробившись крізь павутину нервових схлипів, і було таке нестримне й судомне, що я ухопився за стіл, аби не звалитися зі стільця. Досі не розуміючи, що зі мною, що трапилось, як ображена дитина, я кулаком витирав сльози. Це було, мабуть, кумедне видовище, можна собі уявити: сивоволосий, хоч і міцний ще старий, при здоровому глузді, сидячи за робочим столом, поринувши в роботу, без будь-якої видимої причини раптово заходиться плачем з такою смертельною образою в серці, ніби йому дав ляпаса власний син. Він живе в достатку, тішиться загальним визнанням, деякі його книжки, як уже згадувалося, перекладені іншими мовами, і от одного дня він виявляє, що гірко ображений на увесь білий світ. Ще б пак, він має вмерти!

Не приховуватиму, далі настали болючі тижні і місяці. Блукаючи цим пеклом, я втратив, здається, всю самоповагу, навіть на якийсь час покинув писати свій роман. Дійшло до того, що ввечері, якщо я лишався вдома, доводилося іноді навіть замикати двері, бо ще бракувало, аби Жофі застала мене в сльозах. Отже ж, не чекав, думав я, оглядаючи злети й падіння свого життя, що на старості стану істериком. Певна річ, я боявся не смерті, а в'янення. Наступного дня після свого відкриття, тобто протверезіння, а отже, в неділю, що йшла за суботою, я відвідав свого старого приятеля, який нещодавно одружився і взяв на двадцять років молодшу за себе жінку. Я знав її ще дівчиною, вона була чарівним створінням і нагадувала мою дружину.

Янош відчинив двері.

— Нарешті ти прийшов, старий розбійнику?

Я розреготався. «Старий розбійник»! — він поцілив у десятку. Я сміявся так довго і старанно, що Янош, здається, відчув фальшиву ноту.

Він похитав головою:

— Що сталося, старий баламуте?

«Баламут» — це ще краще! Тепер я вже сміявся з себе; вигляд доброго приятеля, мов протисудомний засіб, на деякий час притлумив у серці судому відчаю.

— Нічого не сталося, — відказав я. — А ти як поживаєш, чуваче?