Любий бо-пер!..

Дері Тібор

На підвіконня сів горобець, зазирнув до кімнати, потім звично постукав у шибку, мовби попереджуючи. Я засміявся: уже й у моїх горобців завелися звички.

— Я так маю розуміти це, метре… — хлопець був явно спантеличений.

— Можете ніяк не розуміти — мовив я. — Усе це не стосується ні вас, ні мене. Я узагальнюю. Своїми молодими орлиними очима ви вже, либонь, зауважили, що старші люди мають звички, від яких їм нелегко відмовитись. Одним з таких нав'язливих уподобань є заперечення, тому їхнє улюблене слівце — «ні». Якщо, приміром, така свіжа здобич, як ви, потрапить до лап такого заскостенілого стариґаня, вам не вдасться надрукувати навіть рядка. Тож я не писатиму

рекомендаційного листа своєму приятелеві редакторові…

З посірілого обличчя молодика було видно, що з усього мого виступу він зрозумів лише останню незакінчену фразу.

Несподівано я пожалів його. Бо звідкіля ж йому знати, що він народився жертвою. У його тупості була якась невловима привабливість, навіть у цих його рухах, коли він тріпнув головою й, стиснувши зуби, з ненавистю глипнув на мене.

— … я не писатиму рекомендаційного листа, — вів далі я, — а підготую статтю про роман і відішлю до редакції разом з ним. Стаття про роман, який ще в рукописі… еге ж?.. Ну, що на це скажете?

Отож у віці шістдесяти з чимось років я знову вступив до школи, щоб слухати власні лекції. Мені було нелегко, я виявився суворим учителем. Похід проти старості, так можна було назвати цей навчальний курс, який своїм обсягом міг би сміливо змагатися з усім доробком з цієї тематики, накопиченим від Ціцерона до сучасних вчених-геронтологів. Різниця лише в тому, що ці записи, — які у випадку моєї смерті будуть знищені, еге ж? — я писав не з метою подратувати людство, а цілковито для власного задоволення.

У цей період я переглянув навіть свої найдрібніші домашні звички і з садистською насолодою поскручував в'язи їм усім, чи майже всім. Таке неземне задоволення міг відчувати лише кат, по черзі рубаючи голови своїх жертв закривавленою сокирою. Не перераховуватиму усі свої подібні замахи, аби не набриднути моєму читачеві, тобто собі самому. Звички окремої людини не аж так цікаві; їхнє значення зростає тоді, коли їх засвоюють інші, коли примхи однієї людини поширюються, як заразна хвороба, і стають всенародними чи національними, як, приміром, у нас на батьківщині заняття літературою. Писання-читання: пишемо ми всі, а дехто навіть читає написане, перед тим як віддати до типографії.

Мої особисті навички скромніші, тому не думаю, що вони можуть стати загальнонаціональним надбанням. Лише задля прикладу й, либонь, документальної цінності я згадаю про свою звичку вранці, після душу — який також був моїм суворим ритуалом — щодня вживати для гоління інше мило чи крем, щоранку, беручи з полички над умивальником, за суворо встановленим розпорядком, відповідний тюбик чи спрей, а далі так само поденно чергувати західнонімецький, французький чи вітчизняний лосьйони. Я улягав не своїм космополітичним схильностям — слово честі! — я лише прагнув урізноманітнити щоденну нудьгу гігієнічних процедур, намагаючись навести певний лад у мініатюрній історії повсякдення, тобто приборкати свої анархічні пориви, що таяться за несподіванками. З часом я так у цьому наловчився, що вже на шляху до ванни знав, що цього дня на черзі австрійський крем «Еліда», другий справа на поличці, а після гоління французький лосьйон «Екіпаж», що стоїть поряд. І якщо іноді все ж траплялося, що пам'ять мене підводила, мене охоплювала така божевільна тривога, мов якогось дипломата, що загубив шифрувальний код держави.

Ну що ж, годі грати в ці ігрища, сказав я собі через тиждень чи два після тієї фатальної для мене зустрічі з тестем, коли, оговтавшись після першого потрясіння, я вирішив влаштувати генеральне прибирання й зміну режиму. Набувати старечих звичок ще не час. Я ще встигну

побути старим шкарбуном. Добре, нехай будуть звички, але за умови, що людина завжди матиме змогу їх змінити. Право на звички і їхній сенс визначаються їхньою корисністю; якщо ж вони обмежують нашу свободу, від них треба відмовлятися. І тому не пощастило поличці у ванній: за мить я розкидав, розштовхав у різні боки тюбики, флакони, сухі й пінисті креми, помазок, бритву, мовби хотів помститися світовому порядку за якусь одвічну кривду. І навіть заспівав на весь голос, як у ті далекі дні моєї юності, в героїчну епоху обливання крижаною водою.

До речі, ще й тепер після теплої води я приймаю холодний душ.

Охоплений жагою неофіта, ще того ж таки дня, вийшовши з ванни і сівши до столу снідати, я вирішив поквитатися з моєю економкою Жофі. Поки вона подавала сніданок, я уважно оглянув, навіть крадькома понюхав її, думаючи: коли ж я нарешті відвикну від цієї старушенції з її кислим запахом. А може, існують звички, які годі відсікти, адже тоді кровоточитиме щось тонше і глибше. Бо так одразу й не скажеш: це вона стала моєю звичкою, чи я її?.. А втім, поки що я залишив це питання без відповіді. Вона потрапила до нас, коли я був підлітком, і якщо ми — переживши і матір мою, і батька — не повбивали одне одного впродовж минулих, вже й не знаю скількох там, літ, якщо я не прибив її ніжкою від стільця, а вона не підсипала отрути в мою каву чи підливу зі шпинату, то ми подаємо такий блискучий приклад людського довготерпіння й смиренності, що його варто міфологізувати: нехай він стане взірцем для всього людства. Отож поки що я не проганятиму мою стареньку. Цією тезою я завершив сьогоднішню ранкову медитацію, спостерігаючи не без відрази, а насправді зі щирим полегшенням за її уповільненим човганням довкола столу, асиметричними рухами старечих метушливих рук, доки вона накривала сніданок. Однак її теж обпекло тим очищувальним вогнем, який запалив я того ранку під собою. А може, дісталося лише мені?

— Ви знову принесли мені це старе горнятко?

Стара промовчала, гадаючи, що їй почулося.

Блакитне пузате горнятко в блакитний горошок лишилося мені від матері. З часу її смерті я пив з нього вранішню каву з молоком, точніше, мене напувала Жофі, очевидно, на знак особливої люб'язності.

— Ви не чуєте, що я кажу?

— Чути я чую, — пробурмотіла вона, підсовуючи горнятко мені під носа, — лише не розумію, що ви цим хочете сказати. Чим вам не догодило це горнятко?

— Тим, що набридло мені.

— Як може набриднути горнятко рідної матері! — обурилася стара. — Молодий пане, вважайте, бо Господь вас покарає!

Я здивувався, бо на таку логіку не розраховував. Ось які протиріччя вміщує людська душа! Які ж спогади зберігає старенька про мою матір і що так любила вона в ній — у тій, кому мала прислужувати? Ну, звісно, розмірковував я сам з собою, якнайдалі відсовуючи горня, — якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута. Але закликати Бога на захист якогось дурного горнятка?

— Хіба в Бога нема інших справ?

— Посоромилися б, молодий пане, — мовила стара жінка, вперто підсовуючи горнятко до мене. — Ви круглий сирота, як бур'ян при дорозі, ні батька, ні матері, й дружина вас покинула, а хочете ще й пам'ять знищити?

— Заберіть від мене це горня, Жофі, — мовив я, — не бажаю його більше бачити. А в спогади я стану занурюватись, коли постарію.

— Ви й так доволі старий, — гостро відрізала Жофі, наставивши на мене свій гачкуватий червоний ніс. — Ще чогось чекаєте, молодий пане?