Любий бо-пер!..

Дері Тібор

Я засміявся.

— Як гадаєте, скільки мені років?

— Нічого гадати, бо я знаю напевне, молодий пане, — відповіла жінка.

Вона була налаштована войовничо, вочевидь, уночі їй добряче дошкуляла подагра.

— Нічого ви не знаєте, — мовив я. — Звідкіля вам знати, коли я й сам не знаю. Чи ви шпигуєте за мною?.. З останніх сил дошкандибали до районної ради, аби довідатися про рік мого народження?

На цей раз вона змовчала, не заспокоїлись тільки її очі; спершу вона їх опустила, потім поволі підняла знову, й, ніби жаліючи мене, надовго втупила в мене свій блякло-блакитний погляд.

— Молодий пане, — мовила вона перегодом, — не можна обманути старість. Кликали її чи ні, а вона тут як тут. Якби ж то молодий пан не боровся з нею, а спокійно прийняв те, що йому відміряв

Господь…

— Жофі, — мовив я. — Не завдавайте Господові зайвих клопотів!

— Це для нього не клопіт, — тихо озвалася жінка. — Я бажаю лише, щоб життя молодого пана було спокійнішим і він не переймався незворотним. Якби ви погодилися з тим, чого вимагає ваша природа…

І знову цей довгий співчутливий погляд на моєму обличчі…

— …стосовно ж вашого віку…

— Чого ви вчепилися в мій вік, стара відьмо?

— Добре-добре, не нервуйте! Пийте свою кавусю, поки тепла. Не бійтеся, я вже недовго набридатиму вам своїми розмовами.

— Не залякуйте мене! — мовив я. — Та поки ця скорботна мить ще не настала, заберіть звідсіля це горнятко! І від сьогодні приносьте мені каву в щораз іншому горнятку, чашці, філіжанці, щодня в іншій, ми зрозуміли одне одного?

Стара знову опустила очі і я зауважив, що навіть їхній колір змінився. Та поки її тремтяча рука тяглася до горнятка, я встав, схопив його і жбурнув у куток. Це було гарне міцне горнятко, воно розлетілося на три чи чотири друзки.

— Аби вас не мучили докори совісті, Жофі, — сказав я. — Це справедливіше: заплановану брудну роботу людина має виконувати власноруч.

Я вже згадував на початку цих нотаток, що сімнадцять чи вісімнадцять, а то й дев'ятнадцять років ми живемо самотньо, удвох з моїм сином; та це потребує уточнення. У ранньому підлітковому віці Тамаш декілька років перебував у Швейцарії, спершу у доктора Шмідта, в пансіоні Святого Галлена для хлопчиків, де він мав вивчити німецьку мову, а потому ще кілька років у своєї тітки, в Женеві, з метою засвоєння французької. Кажу як є: на якийсь час я прагнув його спекатись. Моя квартира була занадто переповнена дитячою жвавістю, а головне — галасом. Водночас з віком, так я вважав, я змушений був дедалі більше уваги приділяти створенню робочих умов для свого пера й спокою фізичного існування. Інакше кажучи, я дуже зніжився. Чи міг я собі це дозволити? Не варто плекати ілюзій, думав я тоді: якщо людині за сімдесят, вона має право бажати собі якогось від себе послаблення, повертаючись при цьому до всіх своїм колючим боком. Та все до міри: ходити в капцях не варто навіть удома, а корсет самодисципліни можна послаблювати лише уві сні. Як видно, мій розум ще цілком ясний, світ емоцій не згас під флером старості, хіба що, либонь, менше стало в мені співчуття, а натомість додалося зловтіхи, адже мене дедалі більше дратує людська самовпевненість. Вгору до Місяця? Ще вище? Жодна ракета не здійме нас на таку висоту в безкінечність, де б не супроводжувало її, чіпляючись за останню сходинку, людське марнославство, не випереджала б заздрість. На якій же планеті, питаю я себе, скоцюрбиться останній скелет людського роду з вимерзлими сльозовими мішечками під порожніми очними впадинами?

Я, хоча й назагал не славлюся скромністю, та й гонор маю більший, ніж належить, цілком би вдовольнявся тими невеличкими сюрпризами, що їх пропонує нам земна куля. Сни мої, однак, не знають перепон, а тому нездійсненні, хоч я вдовольнився б здійсненням — ото була б радість! — найневибагливішого з них: якби мені вдалося, наприклад, помирити Йожефа Кеттауера, мого сусіда зліва, з Іштваном Барцою, моїм сусідом справа, які через переставленого кимось сміттєвого бачка мріють прибити один одного ступкою чи лопатою для вугілля. Я був би вражений, якби Господь дав мені стільки розуму й терпіння, аби це здійснити. Вибратися кудись далеко я і в сні не наважився б. Ну, хіба одним будинком далі чи ближче по вулиці, чи в час пік про-їхатись автобусом, чи наблизитись до конторського столу якогось керівника. Сісти, зрештою, на електричку й побувати на пахучій [4] месі серед богомільних бабусь. А от перетнути кордон я не здатен навіть

поглядом. Мені не вистачило б усього життя, аби перерахувати, під скількома кутами перетинаються ворожі людські наміри, і скільки бальзаму та бинтів потрібно, аби вилікувати, відшептати хоча б підсвідомі рани кожної людини.

4

Йдеться про урочисті богослужіння у святкові дні, на які сходилась «чиста», напахнена публіка.

Повторюю, я гніваюсь, хоча, буває, й пащекую, бачачи незбагненний колообіг абсурдності. Чи замість нарікання ліпше впасти у відчай, а отже, карати самого себе?

Варто мати на увазі таке: якщо я вже не шкодую інших, то себе й поготів. Коли я обурююсь, бачачи, чуючи чи читаючи щось у газетах, я маю пам'ятати, що воно спрямоване аж ніяк не проти моєї печінки чи сльозових мішечків, і не обов'язково, що саме до мене волають за словом справедливості. Не я вершина світу. І дуже вірогідно, що цей світ обертається не піді мною, а значно вище. Що двом скрижалям Мойсея, у кращому випадку, знайшлося б місце в гумористичній рубриці «Мадяр Немзет», та й то без особливого успіху. «Не бажайте… у ближнього свого…». То й не бажайте! «Не вбий!». Ха-ха: усміхнеться читач, якщо він не перегорнув сторінку раніше.

Якось, коли ще мій син Тамаш був у Швейцарії, до мого помешкання з'явилася одна молода письменниця. Незважаючи на мої прохання до редакції не давати нікому номер мого телефону та адресу, не минало й тижня, щоб у мої двері не постукав якийсь непрошений гість. Молода пані Сільвія Вуковіч стверджувала, що адресу вона отримала від мене особисто. З огляду на свою блискучу пам'ять, я це заперечував.

— Як же так, панночко, — відбивався я, — моя пам'ять мені ще не зраджує, я ще можу назвати дівоче прізвище моєї матері, і навіть не забув рік її народження, тож…

Очевидно, вона потрактувала мої слова як самоіронію, бо усміхнулась.

— …ви допускаєте, що я міг би забути про зустріч з таким чарівним створінням, як ви?

Що й казати, вона була на диво чарівною.

— Метре, ми зустрічалися в редакції «Уй Іраш».

— Не називайте мене метром!

Вона знов усміхнулась.

— …звідтіля ми вийшли разом, і ви були такі ласкаві, що трішечки провели мене, згадали?

Вона ще раз усміхнулась. Якби не ця посмішка, я випровадив би її, хай би якою красунею вона була. Але ж брехуха: я не зустрічаюсь з авторками, адже боюся їх, як вогню. До того ж пані Сільвія — яку я в мить своєї хвилинної слабкості трохи згодом називатиму Сільвою — звивалася усім тілом, мов змія, від чого в мені все теж рухалось і звивалося. Вона нагадувала мені колись побачену співачку з шоу, словом, не лише не збуджувала мою чоловічу силу, а — навпаки — гасила її, як зрештою і її дещо протяжний, солодкавий, тоненький голосок, від кожної модуляції якого в лице співбесідника бризкала крапля штучного меду. Я несамохіть обтер обличчя.

— Вже пригадуєте, чи шо?

— Ви народилися в провінції, панночко?

— Шо ви, метре. Тут…

— Без метра!

— Ох, вибачте, цьом-цьом. Я народилася тут, у цьому чарівному Будапешті, просто обожнюю його. А чому ви питаєте?

— Якщо ви народилися тут, то звідкіля взялося це «шо», — відказав я мстиво, передчуваючи свою поразку. Вона була дуже красивою жінкою. — Можливо, десь в Балмазуйвароші так кажуть, однак у Пешті…

— Ви чудо, — мовила жінка. І посміхнулася.

— То коли ж ми могли зустрітися в «Уй Іраші»? — спитав я. — Поможіть, прошу, моїй чудовій пам'яті.

— Влітку, — відповіла молода пані. — У серпні.

Вона знову брехала, бо влітку мене в місті не було. Чи, може, був? Та байдуже, і чому б їй не збрехати? Ця вигадка, власне, є вибаченням за вторгнення без попередження, не що інше, як ввічливе визнання мого незаконного і невмотивованого прагнення лишатися самотнім серед людського шарварку. Це є, власне, визнання того, що з-поміж нас двох я сильніший, і що в тій нещадній боротьбі, яку провадять між собою люди, чоловіки й жінки, їй би слід накивати від мене п'ятами. Брехня — єдина можливість для слабких втриматися на цій землі, яку сильніші намагаються вибити з-під їхніх ніг.