Любий бо-пер!..

Дері Тібор

Отже, молодість пішла назавжди, думав я, неспішно бродячи в саду. Старе луб'я, чого тобі ще сподіватися? Господи, благослови її, моє останнє кохання.

Я повернувся в дім уже трохи стомлений, сів за письмовий стіл. І коли — вперше після хвороби — взяв до рук свою кулькову ручку, поклав на коліна зошит, мене охопило таке саме тихе хвилювання, як і впродовж майже шістдесяти років, коли я брався до роботи. Це мене трохи втішило.

Тібор Дері — новатор угорської прози

Угорського письменника Тібора Дері називають одним із найавторитетніших свідків XX ст. Він на собі відчув і пережив усі шалені політичні й мистецькі потрясіння, аби, зрештою, зрозумівши облудність більшості з них, відчути глибоке розчарування. На схилі літ він саркастично напише про це словами свого героя із запропонованої

книжки: «Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму». Його життя і творчість сповнені цілої низки протиріч, які нелегко пояснити.

Тібор Дері народився 18 жовтня 1894 р. в сім'ї крупного фабриканта єврейського походження. Його батько покінчив життя самогубством після того, як Радянська Угорська Республіка (1919) відібрала в нього майно. Дері закінчив Торгівельну Академію (1911), навчався в Угорщині та Швейцарії. Десь у цей час юнак починає писати вірші, входить до кола модерністського часопису «Нюгат» (Захід), у якому дебютував еротичною повістю «Лія» (1917), після чого його звинуватили в порушенні норм суспільної моралі. Він утікає за кордон, прихопивши спадщину — гроші за багатоквартирний будинок. На Рів’єрі поринає в безтурботне життя, аж доки в Монте-Карло за ніч програє всі свої статки. Мати ціною великих зусиль і коштів рятує сина від в’язниці і Дері повертається додому.

У 1918–1919 рр. Т. Дері поринув у революційний рух, став членом комуністичної партії. За часів Угорської Республіки його обрали до Письменницької Директорії, він стає поетом-модерністом робітничого руху, хоча насправді Дері стояв ближче до анархістів, аніж до комуністів. Після падіння Республіки його на деякий час ув’язнили, після чого він еміґрував на Захід, мешкаючи поперемінно то за кордоном (Австрія, Німеччина, Югославія, Італія, Франція), то на батьківщині. У Берліні він зблизився з експресіоністами та їхнім часописом «Штурм». У романі «Подвійний крик» (1922) відчувається вплив експресіонізму; найвідомішу свою авангардистську п’єсу «Немовля-гігант» (1926; опубл. 1967), а також поетичну збірку «Кінь, пшениця, людина» (1922) написано в дадаїстично-сюрреалістичному ключі. В 1930-х рр. Дері освоює реалістичну манеру, збагачуючи її досвідом великих новаторів XX ст. — Ф. Кафки, М. Пруста, Т. Манна. Упродовж 1934–45 рр. працює над головною книжкою свого життя — тисячосторінковим романом «Незавершена фраза» (опубл. 1947 р., у фрагментах екранізований Золтаном Фабрі, 1975). Розлогий роман було складно опублікувати. На щастя, з рукописом твору знайомиться відомий угорський письменник Дюла Ійєш і пише позитивний відгук. Роман виходить у трьох томах і значно відрізняється від традиційних угорських романів. Часову структуру твору визначає «внутрішній час» Пруста.

У цей період письменника кілька разів запроторює до в’язниці хортистська влада. Дері у ті часи майже не публікували, тож він заробляв на життя перекладами. Добре знав німецьку, французьку, розумів англійську й іспанську мови. Після нацистської окупації Угорщини (березень 1944) був змушений переховуватись. Після 1945 р. Т. Дері знову вступає до комуністичної партії. Одна за одною з’являються його книжки, що не публікувалися раніше: серед них роман з сюрреалістичними елементами «Пекельні ігри» (1946) — про облогу Будапешта, яку він насправді пережив разом з матір’ю в таємному схроні. Протягом 1947–1948 рр. угорський Національний театр поставив три драми Т. Дері — «Дзеркало», «Свідки», «Вдома». На початку 1950-х рр. Дері публікує перший та другий томи роману «Відповідь», що змальовував широку панораму соціального життя Угорщини протягом останніх двадцяти років. Роман зазнав різкої комуністичної критики.

Письменник дедалі більше проникається сумнівами, що комуністи здатні забезпечити народові те, що обіцяють їхні вожді. З 1950 р. Дері перебуває в опозиції до офіційного комуністичного курсу. В його тогочасних новелах і повістях із суворою об’єктивністю змальовано атмосферу культу особи, тиск і пригнічення людей. Одна з найпронизливіших його повістей «Нікі» (1955) на перший погляд скидається на звичайну історію собаки-фокстер’єра, однак на тлі цієї оповіді постає нова історія країни. Дері коментує історію іронічними рефлексіями. 1953 року його виключають з рядів компартії.

1954 року Дері звертається з відкритим листом до керівника комуністичної Угорщини Імре Надя про необхідність широкомасштабних політичних та соціальних реформ. Дері стає

активним учасником письменницьких виступів проти режиму Ракоші, натхненником Угорської революції 1956 р. Після поразки 20 квітня 1957 р. його заарештували. Влада, незважаючи на звернення багатьох всесвітньо-відомих письменників — Томаса Еліота, Альбера Камю та інших — не вважала за можливе пробачити 63-річному письменникові його заклики до загального страйку, і Тібору Дері, головному обвинувачуваному на т. зв. процесі письменників, дали дев’ять років ув’язнення. Якби не радянська відлига 60-х, Дері, враховуючи його вік, так би, мабуть, і не вийшов з тюрми. Та йому пощастило, і в квітні 1960 р. його амністували і він вийшов на волю. Це випробування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. В тюрмі він пише роман-параболу «Пан Г. А. у м. X.» (опубл. 1964), що нагадує атмосферу романів Кафки. 1963 року публікацією збірки новел «Кохання» Тібор Дері повернувся до літературного життя.

Дещо про вдачу письменника можемо дізнатися зі спогадів перекладачки Є. Малихіної:

«1966 року Грузія пишно святкувала 800-річчя з дня народження Шота Руставелі. Було запрошено багато гостей з усього світу. Я була в числі перекладачів при поважній делегації угорських письменників, серед яких був і Тібор Дері — сухорлявий, трохи згорблений чоловік з тонким рельєфним обличчям. Мудрість, іронія, самоіронія, відчуження — чого тільки не виражало його обличчя й великі темні очі. Поруч з ним, сяючи здоров’ям, білими зубами, рудим волоссям, була молода переможна жінка, його третя дружина Бьобе.

Нас везли багатогодинним маршрутом. В автобусі я сіла біля них, адже мене надзвичайно цікавив Тібор Дері. Я багато його читала, була шокована повістю „Нікі“, і з сумом розуміла, що ні цю повість, ні трилогію „Незавершена фраза“, ні таку новелу, як „Дві жінки“ чи роман-епопею „Відповідь“, яку грубо спаплюжила угорська комуністично-ортодоксально критика, нашому читачеві, можливо, не доведеться прочитати взагалі…

Святковий кортеж розтягся, гадаю, на цілий кілометр, самих лише „Ікарусів“ було не менше п’ятдесяти, а попереду і ззаду — нескінченна вервечка чорних-пречорних автівок. Спереду, ззаду, збоку, по зустрічній смузі рухалися міліцейські машини. Видовище справді приголомшувало. Бьобе, що сиділа біля вікна, бурхливо тішилися з усієї цієї святкової веремії, і їй, до речі, це дуже личило. Якоїсь миті гори розступилися, і весь автобус — угорці, англійці, шведи — охнув від неймовірної краси: гори демонстрували себе у всій своїй пишноті, очам відкрилося багато вершин водночас, заледве не на кожній з них височіли середньовічні фортеці, башти, а між ними безконечним тоненьким струмочком закручувалася біла від сонця автострада. Зненацька мій сусід підвівся, на його обличчі проступила розгубленість.

„Зупиніть автобус, я вийду!“ — голосно, різко сказав Дері. В мою руку судомно вп’ялися пальці Бьобе, крижані в таку спеку. Я пам’ятаю сполотніле обличчя жінки, її величезні, спрямовані на чоловіка очі й шепіт: „Ти цього не зробиш!“. Він глянув на неї, мовчки, серйозно, і — сів. Спустошений і безкінечно стомлений, він одразу втратив інтерес до всього і вже не міг милуватися красою світу… Раптово я теж побачила те саме, що й він: багатокілометровий серпантин шляху, що піднімався ледь не до неба, був порожній. Жодної людини, машини, воза, чи хоча б велосипедиста. Дорога стояла покірно й приречено. Ось уже декілька годин. На всьому її відтинку стояли припарковані збоку рейсові автобуси, машини, люди, що з них повиходили, невеличкі гірські коні. Усі вони — і люди, й тварини — пропускали почесних гостей, що спізнювалися на велике свято.

І лише одна людина з майже п’яти десятків напханих автобусів не могла захоплено милуватися красою довколишнього світу. Він не бачив цієї краси, бо обабіч шляху стояли принижені чиєюсь волею люди. Вони для нього були важливіші за все інше, разом узяте…»

1960–70-ті рр. — період високої творчої активності Дері. Він пише твори алегоричного плану — «Той, хто накладає анафему» (1965); «Одновухий» (1975), ліричні мемуари «Вироку не буде» (1968), філософську повість «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» (1971), що був опублікований у перекладі українською мовою в журналі «Всесвіт» (1987). У ліричній повісті «Любий бо-пер!..» (1973) відчутні мотиви прощання зі всім прекрасним і добрим, що було в житті. У ці роки Дері знову активно перекладає (Е. Кестнер, Л. Фейхтвангер).