Любий бо-пер!..
Шрифт:
— Це не так просто для мене, татусю. Людині необхідно довести власну силу й життєздатність, якщо вона не хоче «до кінця життя» — перепрошую! — лишитися синком відомого письменника.
— Ви навіть не підозрюєте, добродію, як швидко про мене забудуть після моєї смерті. Ну, провадьте далі!
Навіть не слухаючи його, я вже знав, що я знищений, розгромлений. Знав з першої хвилини, як мій син увійшов до кімнати. Дарма, що крізь вікно линув легкий вечірній вітерець, а за вікном мої улюблені
— Мені неприємно, тату, — мовив Тамаш, — що ви так мало цінуєте…
— Ціную, синку, ціную. Та дозволь перейти до практичних речей! Ми, другорядні писаки, не любимо літати в хмарах.
Лише тепер Тамаш сів: очевидно, для нього, як людини високоморальної, наступна частина розмови була найтяжча.
— Кімната нагорі для вас замала? — спитав я, аби підштовхнути розмову.
Тамаш скромно ковтнув слину.
— Замала, тату. Після роботи я хотів би попрацювати удома, та удвох в одній кімнаті ми несамохіть заважаємо одне одному.
— Ну-ну, — мовив я гірко, — заважаєте одне одному? Хто б міг подумати!
Тамаш глянув на мене допитливо і не відповів.
— Перебирайтеся на перший поверх! — сказав я. — Їдальню й вітальню можна легко переобладнати на кабінет і спальню… Або, ще простіше, я можу переселитися на другий поверх.
— Ви глузуєте з мене, тату, — сказав Тамаш. Було видно, що образився. Я й справді його образив, визнаю, але вголос про це не сказав. Чи схвильована людина не може бути дещо несправедливою?
— З вашого дозволу, тату, я продовжу. Нам затісно в кімнаті, бо Каті вагітна.
— Вагітна?
— На третьому місяці, батьку.
— Справді?
— Справді, тату.
— Ви були в лікаря?
— Були.
Кінець дівчині. От чорт! Я знову всівся на ліжко. Кімната разом зі мною описала коло, але невдовзі спинилася. Я сподівався, що Тамаш не зауважить моєї схвильованості. Він сидів переді мною, опустивши очі долу, ніби сам був у тяжі. Ми мовчали. Я перший порушив тишу: врешті, з нас двох я був старший, досвідченіший, безсоромніший.
— Вітаю, — сказав я. — Сподіваюся, буде хлопчик, який, однак, не вдасться в діда з його поганою спадковістю. Чого ви почали так рано? Аби сприяти приросту населення в країні?
— Можливо, — відказав Тамаш, як мені здалося, трохи роздратовано. — Ми обоє хочемо мати багато дітей, тату.
— Placet [17] , — сказав я. — Одна дитина — це недобре… Та не сприймайте це близько до душі, добродію! Кажете, третій місяць! Ще можна позбутися…
17
Бути цьому (лат.).
Стукіт
Здивовано:
— Ти тут, Тамаше? — Весело: — І що ж це ви вдвох обговорюєте?
— Панночко, — сказав я, — або зайдіть до кімнати, або лишайтесь за дверима. Ви маєте знати, що я не люблю перегукуватись через двері.
Та вона все ж лишалася в дверях; готувалася до втечі?
— Ти не сказав часом?
— Сказав.
— Усе?
— Усе, — відповів Тамаш.
Дівчина причинила за собою двері. Її лице пашіло полум'ям, шия теж. Вона й далі стояла біля дверей.
— Усе? — перепитала вона. І рушила до мого ліжка: ноги несли вперед, душа тягла назад.
— Ви добре вчинили, діти, — мовив я. — Добре. Старість і молодість не йдуть у парі. А якщо до них приєднається ще й третє покоління…
Зненацька дівчина прожогом кинулася до мене, біля самого ліжка присіла навпочіпки. Її очі наповнились слізьми. Вона схопила мою руку, що безсило повисла, поцілувала. Я, звичайно, відсмикнув її, та вона й далі лишилася сидіти навпочіпки коло ліжка.
— Любий, дорогий бо-пер, — мовила вона майже пошепки, — нічого не бійтеся! Я щодня приходити-му до вас, щодня. Щойно подумаєте про мене, я вже буду тут, навіть кликати не треба, я вгадаю, ви знаєте. Щодня я буду тут, а в неділю ще й Тамаша прихоплю з собою. Ось побачите…
По її зблідлому обличчі котилися по-дитячому великі сльози, навіть схлипування не могла стримувати.
— Не плачте, панночко, — мовив я, — а головне, не втішайте мене. Мені дуже шкода, що ви переселяєтеся, та у відчай я не впадаю. Словом, ви в тяжі? Певні цього?
— Певна.
— На якому місяці?
— На третьому.
— Ви були в лікаря?
— Були, любий бо-пер. Та я приходитиму щодня, любий, дорогий бо-пер.
— І тоді, коли народите?.. Та — байдуже! Чому ви так, дозвольте спитати, квапитеся? І чи знаєте, що зараз ще не пізно позбутися вагітності?
— Ні! — крикнула дівчина. — Ні!
Це прозвучало так відчайдушно й гнівно, ніби я на мотузці тягнув її до операційного столу.
— Чому ви так поквапилися, панночко? — повторив я.
— Тамаш хоче багато дітей, — мовила дівчина й заридала на весь голос. — І я так само. З дітьми в цій тісній кімнатчині ми не розминемося.
— Певно, що ні, — підтвердив я, — вже не кажучи про те, що я не терплю дитячого галасу. Тамаша я не тому послав до Швейцарії, щоб він там познайомився з вами, панночко, а для того, щоб він не заважав мені працювати. Бо ви, очевидно, поінформовані, що головне для мене — робота. І що мене в цьому світі більше нічого не обходить.