Любий бо-пер!..
Шрифт:
— Я приходитиму щодня, любий бо-пер, — сказала дівчина.
— Ми й раніше якось жили удвох із Жофі, й зараз гірше не буде, — сказав я. — Але як бути з вашим житлом? Нині, на жаль, його не роздають на кожному розі, як у той час, коли я оженився на свою погибель.
— Ми вже маємо помешкання, тату, — відповів Тамаш.
— Не може бути, — сказав я. Моє серце знову стислося. Цього я не чекав.
— Не може бути, — повторив я. — Сподіваюся, десь поблизу?
— В Кішпешті, неподалік від моєї фабрики, — мовив Тамаш.
— Розумію, — сказав я. — І панночка щодня приїжджатиме до мене з Кішпешта!
— Одна квартира в кооперативному будинку виявилася вільна, — пояснив Тамаш, — і якщо ви, тату, змогли б нам підсобити…
— Грішми?
Я ще раз поворушив мізками, які від хвилювання кметили повільніше, ніж звичайно.
— Та чи не було б ліпше…
Однак запнувся, бо з першого Тамашевого слова я вже знав про свій програш.
— Пусте, — сказав я. — Я гадав, що можна трохи зачекати, поки зможемо напитати щось тут поблизу, аби дитина росла на свіжому пашаретському повітрі. Тамашеві ми купили б машину… Та годі! Ти кажеш, помешкання у Кішпешті вже готове?.. Поблизу фабрики?
— Можемо перебиратися хоч завтра.
— Діти мої, — сказав я. — У своєму тихому, непримітному житті, яке тільки в молодості зазнало скромних сплесків, я переймався лиш одним: аби заради свого задоволення, не рахуючи, витрачати все, що можна: гроші, сили, талант. Наслідуючи природу, я культивував у собі безтурботність, очевидно, вірячи в своє безсмертя. Якщо хтось намагався ошукати мене — в грошах чи в довірі, я тільки сміявся з таких. Лише останніми роками я почав ловити себе на скнарості — зрідка, але завжди зі зневагою. Якщо раз чи два на рік я разом з Жофі підраховував видатки на господарство, то опісля влаштовував собі добрячу лазню, так бунтував мій шлунок. Висловивши все це як пролог, я хотів би тепер, коли ми розлучаємось, дати вам на дорогу кілька порад — певна річ, знаючи, що ви ними не скористаєтесь. Перша: не економте, діти мої! Скнарість — друга кара Господня після першої — вигнання нас із Раю. Не живіть, призбируючи, як ті мурахи, не бійтесь марнотратити, весело, щедрою рукою! Доки в мене є гроші, вони є і у вас. Не відкладайте на чорний день, бо ощадливість підточує молоду душу, як жучок дерево. На спадок, природно, не надто розраховуйте, бо після моєї смерті залишиться стільки майна, скільки й слави від моїх писань, а саме — ніскільки. Хіба, для годиться, ще перевидадуть одну чи дві мої книжки, та причин для радості теж буде мало — спадкоємцям належить лише четверта частина гонорару.
Друга: не попадайтеся на гачок Десяти заповідей, мій сину й невістко! За своїм смаком оберіть ті, яких волієте дотримуватись. Не піддавайтеся суспільному лицемірству, бо перевиховати людство ви не зможете, а себе погубите. Будьмо порядними до тої міри, яку витримує наш кістяк. Якщо один з вас за спонукою Річарда ІІІ вирішить стати негідником — хоча для цього, як бачу, у вас, пане, і у вас, пані, обмаль схильностей, та якщо все ж спокуса залоскоче ваші серця, розум чи статеві органи — не кваптися відсахуватись від здійснення ваших снів. Я кажу не про те, що успіху в житті можна досягти лише хитрістю, насильством, обманом, кровопролиттям — це й так зрозуміло, проте достойнішою за успіх є інша мета — жити в мирі зі своїми слабкостями. Хоча й успіхом нехтувати не слід. Та не забувайте: людське марнославство безмежне і, як звиродніла мати, воно пожирає свої, народжені в муках, надбання. Отже, лишається тільки Пригода, та якщо ви запрагнете її, то знайте: сьогодні щось вартісне можна віднайти лише в злочині чи в сексі, а я вельми сумніваюся, що в першому чи другому ви здатні піднятися до вершин безчестя. Я, наприклад, виявився для цього заслабким.
Однак, молодята, старайтеся утримати рівновагу поміж скнарістю світу і безмежністю своїх жадань. Для досягнення вказаної мети, серед іншого, бажано виявляти повагу до влади. Не дошукуйтесь ані її витоків, ні цілей, а тим паче сутності, адже це тільки нервує людину, вона гнівається, нетямиться з люті, а в кращому випадку, впадає в тугу. Та жодною мірою не засуджуйте її, це може погано закінчитись! Та й у собі, певна річ, слід копирсатися обережно — тільки таким чином може встановитися
Я знову сів на ліжко, був дуже стомлений.
— Все решта — згодом, в Кішпешті! — сказав я.
Час, що залишився до їхнього переселення — два чи три тижні — я заповнив плануванням. Мав для цього вдосталь часу, моя невістка з ранку до вечора бігала по крамницях. Купувала в комісійці меблі, кухонне начиння, різні дрібниці в універмагах і на товчку Ечері; щовечора, смертельно втомлена і щаслива, з'являлася вдома. Ми вечеряли всі втрьох — разом з Тамашем; після вечері, привчаючи себе до самотності, я квапився до своєї кімнати.
Я постановив, що після їхнього переселення снідатиму разом з Жофі. Радості від цього небагато, та я, зрештою, звикну. Жофі спершу буде комизитися, але врешті змириться. Жуватимемо на пару, двоє старих. Я більше не маю наміру прирікати себе на самотнє ув'язнення.
Сподіваюся, що з нас двох я помру перший. Тепер я вже й ветхіший, і, по-правді сказати, старший за неї… але з іншого боку, Жофі на своїй згорбленій спині тягла, бідолашна, багато обтяжливішу ношу, ніж моя. Завжди дивуюся, як спокійно вона витримує усі кривди старості, мовби це найприродніша річ у світі — те, що людина в старості мерхне і вмирає. Вона все це терпить, як то кажуть, приспівуючи.
Отже, ми будемо разом снідати, потім я почитаю їй газету. Обідати?.. Вечеряти?.. Теж разом.
З дому я вибиратимусь не часто, а раптом Катрін матиме якісь справи в Буді, й зазирне до мене, а я буду бозна-де. Тому краще просто гулятиму в саду чи, щонайбільше, за звичним маршрутом: вулиця Кароя Лотца — алея Ержебет Сіладі — вулиця Пазмана — вулиця Пашареті. Та й узагалі, ось-ось надійде осінь, дощова пора, тож навряд я вже кудись подамся. Попрошу добре натопити в моїй кімнаті, бо після хвороби я став мерзлякуватіший.
Їдальню й вітальню замкну на ключ, їстимемо в кабінеті.
Можливо, куплю песятко пулі [18] . Такий пес живе років з десять-одинадцять, він і проведе мене до могили. Кажуть, що собака вірніший за людину.
До моїх планів — я ж людина завбачлива — входить також навчити Жофі грати в шахи. Сам я гравець посередній, тож собака біля моїх ніг стане терплячим свідком поєдинку двох блискучих гросмейстерів. Та ще й набуду неабиякого досвіду у вирішенні шахових бліц-кріґів.
18
Пулі— угорська порода пастуших псів.
Тим часом переїзд Тамаша — за два чи три тижні після описаної розмови — відбувся спокійно, без надмірних емоційних сцен. У дівчини очі, якщо не помиляюся, таки змокріли, але мрія про щасливе майбутнє швидко їх осушила. Їхній багаж вмістився в одне таксі; недавно придбані речі уже чекали на них у кішпештській квартирі. Я провів їх до воріт, ще й помахав услід.
Коли я повернувся, будинок видався мені абсолютно порожнім. Підійматися нагору я остерігся, хоча пересування по сходах вже не було для мене проблемою. На очах я зміцнів і став здоровіший. Щоправда, після ехоdus [19] цілу ніч не стулив очей, хіба що на півгодинки під ранок, а о сьомій уже знову був на ногах, та загалом я зберіг внутрішній спокій. Світило сонце, це мені теж допомогло. У надії, що не наткнуся на Жофі, я вийшов у сад і з добрих півгодини прогулювався навколо будинку. У геть пожовклому листі моїх улюблених горіхів перегукувалося із п'ятеро-шестеро чорних дроздів; я люблю їхній свист більше, ніж в'їдливе, солодкаве булькання канарок.
19
Масовий вихід, масове переселення звідкілясь (лат.).