Любий друг (Збірник)

де Мопассан Ги

Майор був плечистий велетень, з довгою бородою, що, наче віяло, стелилася широко йому по грудях; і вся його велетенська й пишна постать у військовому вбранні нагадувала паву, що розпустила хвоста під підборіддям. Він мав блакитні очі, холодні та спокійні, одну щоку розрубано йому шаблею в австрійську війну; а взагалі його вважали й за добру людину, й за доброго офіцера.

Капітан був низенький, рудий, з великим, міцно підперезаним животом; він коротко підстригав свою вогненно-руду бороду, а при певному освітленні вона полум’яніла, і тоді здавалося, що лице натерто

фосфором. Йому бракувало двох зубів, вибитих під час нічних бенкетів (як воно сталося, він і сам не пам’ятав), і він шепеляв і якось так хрякав, що не завжди можна було його зрозуміти; до того ж він був лисий на самій лише маківці, як чернець із тонзурою, але навколо цього голого обрічика кучерявилась невеличка блискучо-золота вовна.

Комендант стиснув йому руку й одним духом вихилив свою філіжанку кави (вже шосту зранку), вислухуючи службового рапорта від свого помічника про те, що трапилось у них в полку. Потім вони обидва підійшли до вікна і призналися один одному, що їм невесело. Майор, людина спокійна, мав родину на батьківщині і ладен був миритись з усім; зате барон-капітан, завзятий гультяй, завсідник шинків і палкий зальотник та джиґун, просто казився від вимушеного за три місяці відлюдного життя в цій глушині.

Але щось зашкряботіло у двері; комендант дозволив увійти, і на порозі, в розчинених дверях, з’явився, мов автомат, один з їхніх солдатів. Сама його поява означала, що сніданок готовий.

В їдальні вони застали трьох молодших офіцерів: поручника Отто фон Гросслінга і двох підпоручників — Фріца Шойнавбурга й маркіза Вільгельма фон Айріка, невеличкого блондина, зарозумілого й брутального з солдатами, жорстокого до переможених і запального, як той порох.

Відколи маркіз фон Айрік прибув до Франції, товариші інакше й не називали його, як Мадемуазель Фіфі. Це прізвисько йому дали за його манірні звички, за тонкий стан, що був мов зашнурований, за його бліде обличчя з ледве-ледве порослими вусиками, а також за прибрану ним звичку вживати, щоб виявити своє найбільше презирство до людей та речей, французькі слова «fi», «fi donc», що їх він вимовляв з невеличким присвистом.

Їдальня в замку д’Ювіль являла з себе довгу й розкішну кімнату, але люстри старовинного кришталю в ній мали чимало знаків від куль, а широкі фламандські гобелени, порубані шаблями, пообвисали де-не-де, — все це свідчило, чим бавився Мадемуазель Фіфі під час свого байдикування.

На стінах три родинні портрети — військовий у панцирі, кардинал і президент — палили з довгих порцелянових люльок, а в рамі, потемнілій від часу, якась поважна пані, затягнена в грудях, пишаючись, демонструвала величезні, намальовані вуглем вуса.

Сніданок офіцерський минув майже у мовчанні. Знівечена, темна від дощу кімната засмучувала одним виглядом своїм завойованого місця, а її старий дубовий паркет став такий брудний, як долівка в шинку.

Попоївши, офіцери почали палити цигарки й взялися за питво, не перестаючи нарікати на свою нудьгу. Пляшки з коньяком та лікерами переходили з рук до рук; і, повивертавшись на своїх стільцях, усі вони раз по раз сьорбали із шклянок малими ковтками

вино, не виймаючи з рота довгої зігнутої люльки з фаянсовим яйцем на кінці, розмальованим, немов на звабу готтентотам.

І тільки шклянки спорожнялись, офіцери знову рухом покірливої втоми наповняли їх. А Мадемуазель Фіфі щоразу розбивав свою шклянку, і солдат умить підносив іншу.

Вони тонули в хмарах їдучого диму і, здавалося, поринули в хміль, сонний та сумний, в оте похмуре пияцтво людей, що п’ють знічев’я.

Але раптом барон скочив на рівні ноги. Він аж затрусився з люті й вилаявся:

— Чорт батька зна що, так далі не може бути, треба ж нарешті щось видумати.

Поручник Отто й підпоручник Фріц, обидва з типовими німецькими обличчями, брутальними й похмурими, запитали:

— Але ж що вдіяти, пане капітане?

Той трохи подумав і потім сказав:

— Що? Коли пан комендант дозволить, треба врядити гулянку.

Майор витяг люльку й мовив:

— Яку гулянку, пане капітане?

Барон підійшов ближче:

— Я все беру на себе, пане коменданте. Я відряджу до Руана «Слухаюсь», і він нам привезе панночок, я знаю, де їх здобути. Тим часом тут зготують вечерю, у нас же всього, всього досить, — і ми матимемо принаймні один чудовий вечір.

Граф фон Фальзберг стенув плечима й з усмішкою зауважив:

— Та ви, друже, з глузду з’їхали.

Але офіцери повставали, оточили свого начальника й почали благати:

— Пане коменданте, дозвольте, хай капітан зробить це, бо ж тут така нудьга.

Майор нарешті погодився.

— Нехай буде так, — сказав він. І зараз же барон звелів покликати «Слухаюсь». Це був старий унтер-офіцер; він ніколи не посміхався й фанатично виконував хоч би там яке розпорядження свого начальства.

Випроставшись, він байдуже вислухав наказ баронів і вийшов; за п’ять хвилин четверо коней під зливою мчали галопом велику валкову бричку з нап’ятим над нею, мов баня, брезентом.

Зразу ж, мовби бадьорість якась їх пойняла, мляві постаті ожили, обличчя пожвавішали, і всі заговорили.

І хоча злива репіжила, як і раніш, майор був певен, що вже не так похмуро, а поручник Отто запевняв, що небо випогодиться. Здалося, що й самого Мадемуазель Фіфі не можна було втримати на місці: він то схоплювався, то сідав. Його ясні та жорстокі очі шукали, що б таке знищити. Раптом, спинивши погляд на вусатій пані, молодий блондин витяг револьвера.

— Ти того не побачиш, — сказав він і, не встаючи з крісла, націлився. Дві кулі одна по одній продірявили очі на портреті.

Потім він крикнув:

— Ану, підведемо міну.

Зразу балачки припинилися, ніби всіх охопила нова й надзвичайна цікавість.

Міна — це була вигадка Мадемуазель Фіфі, його спосіб руйнувати, його улюблена розвага.

Залишаючи свій замок, власник граф Фернанд д’Амоїс д’Ювіль не встиг ані забрати що-небудь з собою, ані заховати; лише срібло йому пощастило сховати в дірці одного простінка. Але ж, оскільки він був дуже багатий, велика зала, що її двері виходили до їдальні, до втечі господаря мала вигляд музейної галереї.