Любий друг (Збірник)

де Мопассан Ги

Вона посміхнулась:

— А, це ж дуже добре.

Потім, поміркувавши трохи, додала:

— Я думаю про продовження, що ти мав тоді написати і… покинув на півдорозі. Тепер ми можемо знову до нього взятися. З цього може вийти кілька чудових статей, потрібних нині.

Він відповів, сідаючи до столу:

— Чудово. Тепер уже ніхто не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє на тому світі.

Це її дійняло.

— Твій жарт зовсім недоречний, і прошу тебе покинути його, — сухо мовила вона. —

Надто довго вже він триває.

Він збирався глузливо відмовити, але йому подали телеграму без підпису: «Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо».

Він зрозумів і, геть зрадівши, сказав дружині, ховаючи папірця в кишеню:

— Не буду більше, моя люба. Це безглуздо. Визнаю.

І почав обідати.

Їв, і з думки йому не сходили ті кілька слів: «Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо». Отже, вона здавалась. Це значило: «Я віддаюсь, я ваша, робіть зі мною, що хочете, де хочете й коли хочете».

Він засміявся. Мадлена спитала:

— Що це тобі?

— Нічого. Згадав священика, що здибав сьогодні, — така пика в нього кумедна.

Другого дня Дю Руа з’явився на побачення рівно о четвертій. Скрізь по лавочках у парку сиділи буржуа, намучені спекою, та недбайливі бонни, що, здавалось, мріяли, а діти тим часом качались у піску на дорозі.

Пані Вальтер знайшов серед штучних руїн, біля струмка. Вона ходила круг невеличкої колонади з турботним і нещасним виглядом.

Коли він привітався, вона зразу сказала:

— Людей тут скільки!

Він ухопився нагоди:

— Це правда, може, поїдемо куди?

— Де саме?

— Байдуже, хоч би й просто каретою. Спустите штору з вашого боку й сидітимете в захистку.

— Так краще буде, тут я помираю зі страху.

— Ну, то приходьте через п’ять хвилин до брами, що на крайній бульвар. Я під’їду візником.

І пішов підбігцем.

Сівши в карету й ретельно затуливши шибку зі свого боку, вона спитала:

— Куди ви сказали їхати візникові?

Жорж відповів:

— Не турбуйтесь, він знає.

Він дав йому адресу свого помешкання на Константинопольській.

Вона вела:

— Ви не уявляєте, як я страждаю через вас, як я мучилась, катувалась. Вчора я була жорстока в церкві, але хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюся лишитися з вами на самоті. Ви простили мене?

Він тиснув її руки:

— Так, так. Чого тільки не простиш, коли любиш так, як я вас!

— Слухайте, пообіцяйте, що шануватимете мене… що ви… що не… інакше ми не зможемо бачитись.

Спочатку він нічого не відповів; посміхнувся під вусами тією тонкою посмішкою, що хвилює жінок. Нарешті прошепотів:

— Я ваш раб.

Тоді вона почала розповідати, як примітила, що любить його,

коли дізналась про його одруження з Мадленою Форестьє. Пригадувала подробиці, дати, ділилася з ним своїми передчуваннями.

Раптом вона замовкла. Карета спинилась. Дю Руа розчинив дверці.

— Де це ми? — спитала вона.

— У мене. Це моє парубоцьке помешкання, я знову найняв його на кілька днів… щоб мати куточок, де з вами бачитись.

Вона вчепилась за торочки сидіння, жахаючись думки про таке побачення, й бубоніла:

— Ні, ні, я не хочу! Я не хочу!

Він рішуче сказав:

— Присягаюся вам, що шануватимусь. Ідіть. Бачте, на нас увагу звертають, зараз юрба збереться. Швидше… швидше… сходьте.

І приказував:

— Присягаюсь вам, що шануватимусь.

Якийсь винар цікаво дивився на них з порога своєї крамниці. Вона злякано кинулась у будинок.

Хотіла йти сходами вгору. Він затримав її за руку:

— Це тут, на першому поверсі.

І пхнув її у своє помешкання.

Замкнувши двері, він схопив її, як здобич. Вона відбивалась, пручалась, лепетала:

— Ох, Боже мій!.. Ох, Боже мій!..

Він цілував її шию, очі, уста так поривно, що вхилитись від його шалених пестощів вона не могла; і відпихаючи його, відвертаючи обличчя, вона й сама мимоволі на його поцілунки відповідала.

Зненацька вона перестала пручатись і, переможена, покірно далася роздягти. Він зручно й хутко здіймав одну по одній всі частини її вбрання вправними, як у покоївки, руками.

Вона вирвала в нього з рук свого ліфа, затулила ним обличчя й стояла, геть біла, серед скинутої до ніг одежі.

Він лишив на ній черевики й поніс на руках до ліжка. Тоді вона ледь чутно шепнула йому на вухо:

— Присягаюсь вам… присягаюсь… що ніколи не мала коханця.

Так ніби та дівчина казала:

— Присягаюсь, що я незаймана.

А він думав: «Оце вже справді мені байдуже».

V

Настала осінь. Подружжя Дю Руа пробуло в Парижі ціле літо і під час коротких депутатських вакацій проводило у «Французькому житті» рішучу кампанію за новий кабінет.

Хоч жовтень тільки ще починався, обидві палати мали розпочати засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливі.

Власне, ніхто не вірив у танжерську експедицію, хоч у день розпуску парламенту один правий депутат, граф Лямбер-Саразен, у дотепній промові, якій плескав навіть центр, запропонував йти в заклад і поставити свої вуса, як зробив колись славетний віце-король Індії, проти бурців голови ради міністрів, що новий кабінет конче наслідуватиме попередній і вирядить армію в Танжер до пари туніській армії — з любові до симетрії, точнісінько, як дві пази на коминку ставлять.