Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Тоді він упав навколішки, і так раптово, що вона злякалась. Вона хотіла підвестися; він силоміць тримав її на стільці, оповивши руками за стан, і пристрасно приказував:
— Так, тому правда, що божевільно кохаю вас, давно вже. Не відповідайте мені. Що ж поробиш, збожеволів я! Люблю вас… О, коли б ви знали, як люблю!
Вона задихалась, хотіла говорити, а не могла вимовити й слова. Відпихала його руками, схопивши за волосся, щоб одвести від себе ці уста, що наближалися до її вуст. І швидко повертала
Він дотикався до неї крізь сукню, торкав, обмацував її, і вона непритомніла від цих грубих, міцних пестощів. Він зненацька підвівся й хотів обійняти її, але, звільнившись на мить, вона випручнулась і, перебігаючи від крісла до крісла, закидалася по кімнаті.
Ганятись, на його думку, було смішно, і він упав на стільця, затуливши обличчя руками, ніби судомно ридав.
Потім схопився, крикнув «Прощайте, прощайте!» і вибіг із кімнати.
У передпокої спокійно взяв ціпка й вийшов на вулицю, міркуючи: «Чорт, здається, діло зроблено». І зайшов на телеграф, щоб призначити Клотільді назавтра побачення.
Додому він прийшов звичайної години й спитав дружину:
— Ну, всіх запросила на обід?
Вона відповіла:
— Так, тільки пані Вальтер ще не знає, чи буде вільна. Вона вагається; казала мені не знати що про обов’язок, сумління. Взагалі чудно поводилась. Дарма, гадаю все-таки, що прийде.
Він знизав плечима:
— А звичайно, прийде.
Проте не був цього певен і турбувався аж до призначеного на обід дня.
Того ранку Мадлена одержала записку від патронеси:
«Я насилу звільнилась і буду у вас. Але чоловік мій не зможе зі мною прийти».
Дю Руа подумав: «Добре ж зробив, що не ходив більше до неї. От вона й заспокоїлась. Увага».
А втім, чекав її приходу трохи стурбований. Вона прийшла дуже спокійна, трохи холодна, трохи гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже обережним та покірним.
З панями Лярош-Матьє та Рісолен прийшли і їхні чоловіки. Віконтеса де Персемюр говорила про великопанство. Пані де Марель була захватна в оригінальному жовто-чорному іспанському вбранні, що добре облягало її гарний стан, груди та пухкі ручки й надавало задерикуватості її пташиній голівці.
Дю Руа сів поруч пані Вальтер і під час обіду розмовляв з нею тільки про поважне з особливою шанобливістю. Коли-не-коли поглядав на Клотільду. «Вона справді краща й свіжіша», — подумав він. Потім переводив очі на дружину, що теж непоганою йому здавалась, хоч і почував до неї глибокий і злісний гнів.
Але патронеса хвилювала його труднощами перемоги та новизною, завжди бажаною для чоловіків.
Додому вона зібралась рано.
— Я вас проведу, — сказав він.
Вона відмовилась. Він наполягав:
— Чому ви не хочете? Ви мене цим дуже
Вона відповіла:
— Вам не можна гостей покинути.
Він посміхнувся.
— Та що, я відлучусь на двадцять хвилин. Ніхто навіть не примітить. Якщо відмовитесь, то вразите мене в саме серце.
Вона шепнула:
— Гаразд, згоджуюсь.
Та тільки вони сіли в карету, він схопив її руку й жагуче поцілував:
— Я люблю вас, люблю вас. Дозвольте мені сказати це. Я до вас і не торкнуся. Тільки нагадати вам хочу, що люблю вас.
Вона бубоніла:
— О… ви ж мені обіцяли… недобре… недобре…
Він немов важке зусилля зробив і промовив стримано:
— Стривайте, бачите, як я собою володію. А проте… Та дозвольте мені сказати тільки одне: я люблю вас… і казати це вам щодня… так, дозвольте мені приходити, стояти перед вами хоча б навколішках п’ять хвилин і казати ці три слова, дивлячись на ваше кохане личко.
Вона лишила в нього руку й відповіла задихаючись:
— Ні, я не можу, я не хочу. Подумайте, що про мене казатимуть слуги, мої дочки. Ні, ні, це неможливо…
Він провадив:
— Я не можу вже жити, якщо вас не бачитиму. У вас чи деінде, а я мушу вас бачити, хоч би хвилинку на день, щоб торкнутись до вашої руки, щоб дихати повітрям, що ваша сукня колише, щоб дивитись на обриси вашого тіла, на ваші прекрасні, великі очі, що з розуму мене зводять.
Вона тремтіла, слухаючи цю банальну музику кохання, і бурмотіла:
— Ні… ні… це неможливо. Мовчіть!
Він казав їй тихо, на вухо, бо розумів, що цю просту жінку треба брати поволі, що треба добитись у неї побачень — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він.
— Слухайте… це так треба… я вас побачу… я чекатиму вас під дверима… як жебрак… якщо ви не вийдете, я сам до вас піду… але побачу вас… побачу вас… завтра.
Вона приказувала:
— Ні, ні, не приходьте. Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок.
— Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже де… коли ви схочете… аби тільки побачив вас… я вклонюся вам… скажу вам «Люблю» і піду.
Вона спантеличено вагалась. І коли карета під’їздила до її ґанку, хапливо шепнула:
— Гаразд, я прийду, я прийду завтра до церкви Трініте, о пів на четверту.
І, зійшовши, крикнула візникові:
— Одвезіть пана Дю Руа додому.
Коли він вернувся, дружина спитала його:
— Де це ти був?
Він тихо відповів:
— На телеграф ходив негайну депешу послати.
Підійшла пані де Марель:
— Ви проведете мене, Любий друже? Знаєте, я їжджу так далеко обідати тільки з цією умовою.
Потім звернулась до Мадлени:
— Ти не ревнуєш?