Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Пані Дю Руа поволі відповіла:
— Ні, не дуже.
Гості розійшлися. Пані Лярош-Матьє виглядала провінційною покоївкою. Це була нотарівна, з якою Лярош побрався, коли був ще непомітним адвокатом. Пані Рісолен, стара й претензійна, нагадувала колишню акушерку, що здобула освіту в читальних залах. Віконтеса де Персемюр дивилась на них згорда, її «біла лапка» з відразою торкалась до цих вульгарних рук.
Клотільда, загорнувшись у мереживо, сказала Мадлені на дверях:
— Обід твій був чудовий. Незабаром ти матимеш найперший у Парижі політичний салон.
Лишившись з Жоржем на самоті, вона міцно обняла
— О мій Любий друже, люблю тебе щодня більше.
Екіпаж, що віз їх, хитався, як корабель.
— У нашій кімнаті зручніше, — сказала вона.
Він відповів: «Безперечно», — але думав про пані Вальтер.
IV
На майдані Трініте було майже порожньо того гарячого липневого дня. Важка спека душила Париж, немов згори на місто впало отяжіле, розпечене повітря, таке густе та палюче, що забивало дух.
Коло церкви мляво били водограї. Вони теж мов стомились, знемоглись та розімліли, і рідина в басейні, де плавав лист та шматки паперу, здавалась зеленавою, густою й каламутною.
У цій непевній воді купався собака, перескочивши через кам’яне цямриння. На лавах у круглому садку, що перед головним входом, сиділо кілька душ і заздро поглядали на пса.
Дю Руа зиркнув на годинника. Була ще тільки третя. Він мав півгодини гулящих.
Думаючи про це побачення, він сміявся. «Церкви їй корисні всіма сторонами, — гадав він. — Розраджують її за одруження з євреєм, у політичних колах створюють про неї уявлення як про жінку, що йде протії течії, вивищують її в думці світу й дають притулок для любовних побачень. От що значить користуватись релігією, як парасолем. Коли година — парасолька стає за ціпок, коли сонце — дає затінок, коли дощ — захищає від застуди, а коли дома сидиш, тоді її в передпокої лишаєш. Багацько їх є таких, що їм чхати, властиво, на Господа Бога, тільки вони не хочуть, щоб про нього лихе казали, й при нагоді беруть його в посередники. Коли б їх попросити до мебльованих кімнат прийти, то вони обурилися б, а строїти коники біля підніжка вівтарів їм здається цілком природним».
Він поволі обійшов басейн і глянув на церковні дзиґарі. Проти його годинника вони поспішали на дві хвилини: на них було п’ять хвилин на четверту.
Він вирішив, що в церкві чекати краще, і ввійшов туди.
На нього війнуло льохом; він радісно вдихнув в себе прохолоду і почав обходити головний притвор, щоб обізнатись із церквою.
Чиїсь помірні кроки, то спиняючись, то знову рушаючи, відповідали в глибу величезної споруди на стукіт його ніг, що дзвінко здіймався під високе склепіння. Йому цікаво стало побачити того одвідувача. Рушив йому назустріч. Це був грубенький, лисий добродій, що ходив, підвівши голову й заклавши за спину капелюха.
Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши руками обличчя.
Душу огортало почуття самоти, пустинності й спокою. Світло з кольорових шибок пестило очі.
Тут було «з біса гарно», на думку Дю Руа.
Він вернувся до дверей і знову глянув на годинника. Було тільки чверть на четверту. Він сів коло головного входу, шкодуючи, що не можна палити. В кінці церкви коло криласа чути було повільну ходу грубенького добродія.
Хтось увійшов. Жорж мерщій обернувся. Це була простолюдка в полотняній спідниці, убога жінка, вона впала навколішки біля першого
Дю Руа цікаво дивився на неї і думав, яка печаль, яке лихо, який розпач міг потрощити це немудре серце. Злидні дошкуляли їй, це видно. А може, ще й чоловік її смертно бив або дитина вмерла.
Він подумав: «Бідні люди. Скільки все-таки мучиться». І гнів запалав у нім на безжальну природу. Потім подумав, що шарпаки ці хоч надіються, що на небі про них турбуються, що земне страждання їхнє буде заведене в небесний рахунок прибутків та втрат. На небі? Де це?
І Дю Руа, що його церковна тиша схиляла до високих думок, висловив пошепки свій висновок про світобудову: «Яке все це безглуздя».
Він здригнувся від шелесту сукні. Це була вона.
Він підвівся й хутко до неї підійшов. Вона не подала йому руки й тихо шепнула:
— Я на хвилинку. Треба додому йти, станьте навколішки коло мене, щоб на нас уваги не звернули.
І пішла в головний притвор, шукаючи зручного й певного місця з виглядом жінки, добре знайомої з помешканням. Обличчя їй було запнуто вуалем, ступала вона тихо, ледве чутно.
Коли дійшли до криласа, обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким говорять у церкві:
— Краще в бічних притворах — тут надто на видноті.
Перед дарохранительницею головного олтаря вона низько схилила голову й трохи присіла, потім звернула праворуч, дійшла майже до входу, наважилась нарешті й стала навколішки коло стільця до моління.
Жорж умостився поруч коло другого стільця й прошепотів, коли вони завмерли в молільній позі:
— Спасибі, спасибі. Я божествлю вас. Мені хочеться весь час казати вам це, хочеться розповісти, як я почав вас любити, як закохався зразу ж, коли вас побачив… Ви дозвольте мені колись виявити своє серце, висловити вам усе це?
Вона слухала його з виглядом глибокої зосередженості, мовби й не чула нічого. Відповідала крізь пальці:
— Божевільна я, що дозволяю вам так казати, божевільна, що прийшла сюди, божевільна, що стою отут і подаю вам надію, що з цієї… цієї пригоди будуть якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і не кажіть мені про це ніколи.
Вона чекала. Він добирав відповіді, рішучих, пристрасних слів, але не міг жестів до них додати й почувався в скруті. Сказав:
— Я нічого не чекаю… ні на що не надіюся. Я люблю вас. Що б ви не робили, я казатиму вам це так часто, так певно й палко, що ви це зрозумієте врешті. Я хочу, щоб моє кохання проймало вас, щоб виповнювало вам душу слово по слову, щогодини, щодня й нарешті наситило вас, як рідина, по краплі падаючи, щоб зласкавило, зворушило вас і приволило колись відповісти мені: «Я теж вас люблю».
Він відчув, як задрижало її плече, до нього прихилившись, як затремтіли груди, і вона похапцем відповіла:
— Я вас теж люблю.
Він кинувся, мов його приголомшило, й зітхнув:
— Ох, Боже мій!..
Вона задихано сказала:
— Навіщо я вам це сказала? Я почуваю себе винною, гидкою… я… двох дочок маючи… але не можу… не можу… Я не повірила б… ніколи не подумала б… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я нікого не любила… тільки вас… присягаюсь вам. І люблю вас уже рік, нишком, у тайниках свого серця. О, як я мучилась і боролась, але не можу вже, люблю вас…